Розділ 25

Несподіваний грім цього голосу посеред лісової тиші нажахав усіх. З переляку я підскочив. Не лише я. Чернець, який керував машиною, перепудився ще більше. Він автоматично натиснув пусковий важіль, і паровий двигун заревів. Довга рука на машині зверху випросталась у повітрі, описала гігантську дугу й ударила по прихованому важелеві. Машина загуділа й затрусилась.

Механічна рука повернулась у вихідне положення, а камінь, який ми завантажили, злетів високо у повітря. Я метнувся вперед, щоб побачити, як він гепнувся у воду якраз біля піднятого підвісного мосту. Влучний постріл, він, напевно, зруйнував би міст, якби його опустили.

Зчинилася метушня. Брат Фарвел відштовхнув ченця, який контролював машину, і тепер лупцював його, голосячи з люті. Солдати повихоплювали мечі та бігали з ними туди й сюди, а хтось навіть стріляв у дерева. Капо Дімонте намагався навести лад, але ніхто його не слухав. Я притулився до дерева, підготувавши рушницю на випадок раптової атаки.

Проте ніхто на нас не нападав. Знову озвався голос:

— Повертайтеся. Ідіть туди, звідки прийшли, або ми вас знищимо. Я звертаюся до тебе, Капо Дімонте. Ти припускаєшся великої помилки. Чорні Ченці тебе використовують. Ти загинеш ні за цапову душу. Повертайся до своєї фортеці. Тут на тебе чекає лише смерть.

— Он воно! Я його бачу! — зарепетував брат Фарвел, вказуючи на щось у кронах дерев. Він обернувся, помітив мене поруч, міцно схопив мене за руку й знову тицьнув у верхів’я дерев: — Он! На тій гілці диявольський пристрій. Ану, зруйнуй його!

Чому ні? Зараз я міг його розгледіти, навіть зрозумів, що це. Гучномовець чи щось таке. Рушниця вистрелила й боляче віддала мені в плече. Я вистрелив іще раз, розправившись із гучномовцем так, що шматочки пластику полетіли вниз.

— Бачите, це просто машина! — заволав брат Фарвел, утоптуючи рештки гучномовця в землю. — Атакуйте, хай ваші люди піднімаються в атаку! Моя машина смерті підтримає вас! Ми проб’ємо стіни!

У капо не залишалося вибору. Він пожував губи, а потім підкликав горніста. Прозвучали три ноти, які підхопили інші горністи в нашому тилу й на обох флангах. Коли з-за дерев з’явилися перші ряди солдатів, він підняв меч і наказав прямувати за ним. Я неохоче рушив уперед.

Навряд чи наш наступ можна назвати блискавичною атакою. Як на мене, це більше скидалося на неквапливу прогулянку. Ми перетнули поле, потім зупинилися почекати, доки метальні машини займуть свої позиції. Їх доправили до місця паровими машинами та відкрили вогонь. Камені шугали над нашими головами й або відбивалися від товстої стіни фортеці, як горох, або зникали всередині.

— Уперед! — кричав капо, розмахуючи мечем.

Аж тут відкрили вогонь у відповідь.

Зі стін фортеці злетіли срібні кулі, досягнули нас і попадали на землю.

Ударилися об землю й розбилися. Одна куля впала неподалік мене, і я помітив, що в ній вбудовано контейнер, наповнений якоюсь рідиною. Ця рідина випаровувалася, щойно вступала у контакт із повітрям. Отрута! Я кинувся подалі від неї, намагаючись не дихати. Проте кулі валялися повсюдно, повітря просякло газом. Я біг, задихаючись, тож мусив вдихнути, не міг нічого із собою вдіяти.

Щойно повітря проникло в легені, на мене навалилася темрява.

Я відчував, що лежу на боці, але більше нічого не усвідомлював — моє єство заполонив головний біль. Щойно я намагався хоч якось повернути голову, вогняні обручі стискали скроні. Коли спробував розплющити одне око, червоне світло вдарило в мозок крізь очне яблуко. Цей головний біль зайняв би перше місце серед головних болів усіх часів і народів. Інші головні болі, які я знав у своєму недовгому житті, блідли порівняно з ним, немов були, так би мовити, навчальними головними болями, а не справжніми. Хтось поряд застогнав, і ми (і я, й інші солдати) співчутливо застогнали у відповідь.

Помалу біль відступив настільки, що я зміг розплющити одне око, а потім друге. Наді мною розкинулося блакитне, без жодної хмарини небо, вітер шелестів пшеницею, в якій я простягся. Я непевно звівся на лікоть і глянув на повержену армію.

Поле вкривали безпомічні тіла. Дехто з моїх побратимів сидів, тримаючись за голови, а двоє чи троє найсильніших — чи найдурніших, — хитаючись, зводилися на ноги. Неподалік мене лежали уламки сріблястої кулі, які тепер, коли газ випарувався, виглядали досить безневинно. Голова гула, проте я на це не зважав. Ми живі. Газ нікого не вбив; очевидно, він призначався для того, щоб нейтралізувати нас. Потужна штука. Я подивився на свою тінь, не ризикуючи підняти очі на сонце, і побачив, що тінь скоротилася. Незабаром полудень. Ми проспали чотири години.

Тоді чому ми не мертві? Чому люди Капо Діноблі не вийшли з фортеці й просто не поперерізали нам горлянки? Або чому вони принаймні не забрали нашу зброю? Моя рушниця досі біля мене, досі заряджена. Самі таємниці. Я підвівся, вже у процесі пошкодувавши про таке нерозумне рішення, бо моя голова загула ще більше; у цей час неподалік почувся несамовитий крик. Я зміг сісти й роззирнутися навколо.