Я глянув на годинник, клацнув пальцями та розвернувся, щоб іти геть звідти, — вистава на випадок, якщо за мною хтось спостерігає. Жваво крокував уперед, до першої забігайлівки з фастфудом. Очевидно, саме для того, щоб повністю зіпсувати день, там за першим же столиком сиділо двоє полісменів. Звісно, вони тупилися просто в мене. Опустивши очі, я прослизнув повз і сів якнайдалі від них. У мене страшенно свербіло між лопатками, але почухатися я не наважувався. Мені не видно було полісменів, але, здавалося, я знав, що вони роблять. Копи роздивляються мене, потім радяться, вирішуючи, що отой молодик, мабуть, виглядає підозріло. Краще перевірити. Встають, рухаються у моєму напрямку, нахиляються над моїм столиком…
Боковим зором я помітив неподалік ноги в блакитних формових брюках. Серце закалатало так голосно, що, здавалося, його чує весь ресторанчик. Я чекав, що ось-ось коп озветься до мене. Чекав…
Нарешті наважившись звести очі вище від блакитних брюк, я побачив пілота в уніформі, який сідав навпроти мене.
— Кави, — замовив він у мікрофон, розгорнув газету та поринув у читання.
Серце трохи вгамувалося, і я подумки вилаяв себе за зайву підозріливість і боягузтво. Потім сказав у мікрофон найглибшим басом, який лише зміг із себе вичавити:
— Чорну каву та суп із прянощами.
— Шість доларів, будь ласка.
Я опустив монети у спеціальний отвір. Біля ліктя загула машина, і на столі з’явився сніданок. Їсти довелося дуже повільно. Нарешті я дозволив собі кинути погляд на годинник і знову засьорбав свою каву. Із попереднього досвіду перебування у морозильній камері знав: тридцять хвилин — це мінімум часу, який потрібен максвайнівському механіку для перевірки. Краще перечекати сорок перед тим, як вставати з-за столика. Я намагався не думати про те, що на мене чекає, коли я нарешті потраплю в господарчий відділ Максвайну. Я прекрасно пам’ятав свої прощальні слова: «Я буду наступною людиною, яка зайде у ці двері». Хо-хо. Наступним виявився механік. Чи застукав він Слона? Лише від самої думки про це мене обкидало холодним потом. Що ж, незабаром я про все дізнаюся. Я минув столик, де розміщувалася поліція. Вони вже пішли, сподіваюся, шукати мене десь в іншій частині міста. Я знову попрямував до торговельного центру. Перше, що побачив на підході, — це максвайнівський фургон, який рухався мені назустріч.
Я тримав ключ напоготові. На спершу безлюдній дорозі раптом позаду почулися кроки. Поліція? Моє серце знову, вже вкотре за сьогодні, почало вибивати шалений ритм. Зовсім близько біля дверей я сповільнився, випустив ключ із руки й нахилився, нібито його підібрати. Я уважно роздивлявся ключ, коли хтось наблизився і проминув мене. Це був молодик, якому, вочевидь, начхати на моє існування. Він обігнав мене та звернув до службового входу магазину.
Я озирнувся через плече й кинувся до дверей, поки ще чогось не сталося. Крутнув ключ, натиснув — звичайно, замок не відмикався.
Спеціальний механізм, який я сам умонтував туди, працював ідеально. Він відімкнеться за хвилину. Шістдесят коротких секунд. Шістдесят секунд, довгих, як сама вічність. Стояти в тому провулку на видноті, зодягненим у вишуканий діловий костюм, — однаково що тягнути свинобраза за яйця (так ми говорили на ранчо). Стримів там, пітнів, щосекунди очікуючи на появу поліції чи перехожих. Чекав і мордувався.
Поки нарешті ключ прокрутився, двері відчинилися і я заскочив досередини.
Нікого! Біля дальньої стіни гули машини. Дозатор напоїв наповнив контейнер, повернувся у вихідну позицію та зник за стіною. За ним з’явилася рухома стрічка з гамбургерами. Це триває тут і вдень, і вночі. Але посеред цього механічного руху не видно жодної людини. Вони спіймали його, поліція взяла Слона. Тепер моя черга…
— О, хлопчику мій, я так і подумав, що цього разу це, напевно, ти.
Слон виринув із холодильника, гігантський у теплому одязі й із затиснутими під пахвою розкладачкою й усіма манатками. Він зачинив за собою двері, й у цю мить сили покинули мене — я прихилився спиною до стіни.
— З тобою все гаразд? — занепокоєно запитав він.
Я лише слабко змахнув рукою:
— Усе добре, дай перевести подих. Я злякався, що вони взяли тебе.
— Не варто так перейматися. Коли ти не прийшов у призначений час, я зробив висновок: щось сталося. Тож вирішив, що розумніше переглянути свої дії після сигналу тривоги саме на випадок, якщо законні користувачі несподівано нагодяться перевірити машинерію. І вони, як бачиш, нагодилися. А там справді холодно. Я не знав, як довго вони залишатимуться, але був упевнений, що ти вмонтував якийсь пристрій для виявлення, коли вже можна виходити…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Народження Сталевого Щура » автора Гаррі Гаррісон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 14“ на сторінці 1. Приємного читання.