Розділ 11

Але я й не думав здаватися. Боротимуся до останнього, навіть якщо мої зусилля увінчаються невдачею, а мене самого піймають. Моя провина, що Слон опинився в такому становищі. Я зобов’язаний принаймні спробувати врятувати його. Але що я можу? Підібратися до Слона у Федеральній будівлі неможливо, неможливо дістатися до нього дорогою чи навіть побачити його в суді. Суд. Суд? Суд. Суд! Щось тут лоскотало мою цікавість, щось не давало спокою моєму мозкові, чомусь мені кортіло потрапити до зали суду.

Звичайно! Так! Захоплений своєю ідеєю, я забігав маленькими колами, розмахуючи руками та голосно булькаючи. Моя найкраща пародія свинобраза — колись, у минулому житті, на вечірках я мав з нею успіх.

«Що ж із судом? — запитав я себе, заздалегідь знаючи відповідь. — Це стара будівля, архітектурна пам’ятка під охороною. Там, напевно, архів у підвалі та кажани на горищі. Удень її охороняють, як монетний двір, а вночі вона стоїть порожня».

Я пірнув у свою комору, щоб відібрати потрібні інструменти: різці, відмички, ліхтарі, дроти, таємні мікрофони — всі апарати, що могли знадобитися для роботи.

Ще потрібна машина або краще фургон, бо сподіваюся, що доведеться перевозити двох.

Треба подбати про це. Я колись записав координати кількох місць, де можна поцупити авто, — про всяк випадок. Ось воно й знадобилося. Ще за дня треки й фургони пекарні «Крихітка» повернулися з поточних завдань. Кілька фургонів звернуло в гараж для ремонту, а один попрямував трохи далі. Направо дорогою й за межі міста. Я виїхав на сільську дорогу ще до сутінків, прибув до Перлі Гейтс після заходу сонця та невдовзі ступив у двері будівлі суду.

Сигналізація виявилася таким антикваріатом, що, напевно, призначалася для охорони будівлі від дітей і розумово неповносправних. Очевидно, тому що тут абсолютно нічого красти. Ось їхня логіка! Озброївшись піксом, я ввійшов до зали, в якій відбувалося засідання. Зала за номером шість. Я стояв у дверях і дивився в темну кімнату. Вогні знадвору кидали оранжеві відблиски крізь високі вікна. Я мовчки зайшов досередини, сів на місце судді, оглянув залу, місця для свідків. Нарешті знайшов крісло, в якому Слон сидів протягом минулого засідання й мав сидіти протягом наступного. Ось тут він сидітиме, ось сюди стане, щоб вислухати вирок. Руки цієї великої людини ось тут візьмуться за поручень.

Я глянув на дерев’яну підлогу та похмуро всміхнувся. Потім дістав дриль і почав втілювати свій план у життя.

О, нічка видалась важкою! Я мусив розчистити від коробок підвал під залою суду, попрацювати пилкою, молотком, надовго вийти з будинку, знайти спортивний магазин, залізти в нього… І найважливіше з усього — розробити маршрут утечі.

Утеча мала бути неквапливою та воднораз безпечною. Якби мені більше часу, я викопав би тунель. Але якраз із часом проблеми. Тож довелося замінити ручну працю на винахідливість. Я присів, щоб обміркувати подальші дії, й непомітно для себе закуняв. Ніколи! Я прожогом вибіг із будинку, знайшов цілодобовий ресторан, укомплектований похмурими роботами, і випив дві великі чашки кави з додатковим кофеїном. Подіяло! Від кофеїну мені в голову полізли ідеї, а серце калатало немов скажене. Після забігайлівки я пограбував крамницю одягу. Коли знову опинився біля будинку суду, хитався від утоми. Пальцями, що вже відмовлялися слухатися, я замкнув двері, прибрав сліди свого перебування. Перші промені світанку проникли у вікна ще до того, як я завершив. Дуже втомлений, я зачинив підвал ізсередини, добрів, похитуючись, до купи ганчір’я, наставив будильник, ліг і миттєво заснув.

Комариний писк будильника розбудив мене у повній темряві. На секунду я запанікував, але потім згадав, що у підвалі немає вікон. Ззовні середина дня. Можна перевірити. Я засвітив ліхтар, налаштував обладнання й увімкнув монітор. Ідеально! Кольорова картинка зали суду з’явилася на екрані: її передавала прихована камера, встановлена напередодні. Якісь старигани-прибиральники витирали пил з меблів і мили підлогу. Засідання починалося за годину. Я залишив монітор увімкненим, востаннє перевірив обладнання, під’єднане минулої ночі. Усе функціонує добре. Залишалося тільки чекати.

Так я і вчинив. Наостанок випив холодної кави та з’їв зачерствілий бутерброд зі своїх учорашніх запасів. Очікування завершилося, коли двері зали суду відчинилися і глядачі, яким пощастило пропхатися, та преса зайшли досередини. Я міг чітко бачити їхнє зображення на моніторі, слухати човгання кроків у себе над головою.

Потім запанувала тиша й оголосили про прихід судді. Усі погляди сфокусувалися на ньому, всі вуха уважно слухали, коли він, прочистивши горло, заговорив.

Спершу суддя вирішив до смерті знудити публіку, детально переповідаючи вчорашні свідчення, потім розлого додав власну згоду з кожним висновком і спостереженням. Я припинив слухати цю маячню, я стежив за Слоном, збільшивши його обличчя.

Слон так і не розколовся. Його обличчя зоставалося незворушним, здавалося, він нудьгував. Але відблиск в очах виказував ненависть, що межувала з презирством. Гігант, якого побороли мурахи. Вираз його обличчя означав: можна ув’язнити тіло, але не душу, яка завжди буде вільною. Недовго, якщо суддя виконає свої погрози.

Цієї миті щось в інтонаціях судді привернуло мою увагу. Він нарешті завершив свою розлогу преамбулу, прокашлявся і звернувся до Слона:

— Підсудний, устаньте для оголошення вироку.

Усі присутні дивилися на в’язня. Він флегматично сидів, навіть не поворухнувся. Розійшлося шарудіння та перешіптування. Суддя почервонів і вдарив молотком.

— Ви повинні коритися! — прогримів він. — Підсудний, ви підведетеся, або вас змусять це зробити. Зрозуміло?