Розділ «63»

– Принаймні йому більше не болить, – відказав Воддінгтон.

Кітті знову схилилася над чоловіком. Його страшні очі й досі невидюще дивилися поперед себе. Їй було важко сказати, чи він щось бачить. Вона не знала, чи він почув їхню розмову. Вона піднесла губи до його вуха.

– Волтере, хіба нічого не можна вдіяти?

Кітті думала, що мають бути якісь ліки, які він міг би випити, що стримали б це його жахливе конання. Тепер, коли її очі звикли до напівтемряви, вона з жахом побачила, як осунулося його обличчя. Вона його заледве впізнавала. Подумати тільки – лише за кілька коротких годин він став виглядати, як інша людина. Та він взагалі втратив людську подобу, він скидався на саму смерть.

Їй здалося, що він намагається щось сказати. Вона наблизила вухо.

– Не метушися. Раніше було важко, але вже терпимо.

Кітті трохи почекала, але він мовчав. Його непорушність сповнювала її серце болем; її лякало, що він так смиренно лежить. Наче вже приготувався до вічного спокою могили. Хтось, чи то лікар, чи то санітар, підійшов і жестом вказав їй відійти вбік; він нахилився над умирущим і змочив йому губи брудною ганчіркою. Кітті знову підвелася й у відчаї звернулася до Воддінгтона:

– Невже і справді немає надії?

Той похитав головою.

– Скільки ще він проживе?

– Хтозна. Напевно, годину.

Кітті обдивилася голу кімнату, на якусь мить її погляд зупинився на солідній формі полковника Ю.

– Можна я трохи побуду з ним наодинці? – запитала вона. – Хвилиночку.

– Певна річ, якщо ви так хочете.

Воддінгтон підійшов до полковника й поговорив із ним. Той злегка вклонився й тихо віддав наказ.

– Ми чекатимемо на сходах, – кинув Воддінгтон, коли вони виходили. – Тільки покличте.

Тепер, коли немислиме захопило її думки, наче наркотик, що курсує венами, і Кітті усвідомила, що Волтер помре, їй хотілося лише одного – полегшити його скін, витягнувши з його душі шпичку образи, що отруювала. Якби він міг перед смертю помиритися з нею, то, здавалося їй, зміг би помиритись і з собою. Тепер вона думала не про себе, а лише про нього.

– Волтере, благаю, прости мені, – сказала Кітті, схилившись над ним. Боячись зробити йому боляче, вона старалася його не торкатися. – Мені так шкода, що я погано з тобою повелася. Я в цьому гірко каюся.

Він нічого не сказав. Наче й не чув її. Вона не могла відступитися. Їй здавалося, що його душа – метелик, що б’ється об скло, і його крила обважніли від ненависті.

– Любий.