Розділ «62»

– Люба моя, кріпіться. Ви маєте готуватися до найгіршого.

Вона зболено застогнала й трохи відвернулася, бо помітила, що на неї дивилися солдати-китайці. Вона раптом побачила, як білки їхніх очей дивно зблиснули.

– Він помирає?

– Я лише знаю, що полковник Ю переказав цьому офіцерові, який по мене прийшов. З того, що я зрозумів, він уже без пам’яті.

– Невже зовсім немає надії?

– Мені дуже шкода, боюся, якщо не дістанемося туди вчасно, то не застанемо його серед живих.

Вона здригнулася. Її щоками покотилися сльози.

– Розумієте, він забагато працював, у нього слабкий імунітет.

Вона з роздратуванням висмикнула руку з-під його долоні. Її сердило, що він говорив тихим, зболеним голосом.

Вони причалили, й двоє чоловіків, кулі-китайці, що стояли на березі, допомогли їй зійти на сушу. На них чекали паланкіни. Коли вона сідала, Воддінгтон звернувся до неї:

– Постарайтеся тримати нерви в кулаці. Опануйте себе як тільки можете.

– Скажіть носіям поспішити.

– Вони отримали наказ бігти щодуху.

Офіцер, що вже сидів у паланкіні, проминув Кітті й крикнув щось носіям. Ті акуратно підняли паланкін, поклали палиці на плечі й швидко попрямували вперед. Воддінгтон не відставав. Вони бігцем вибралися на пагорб, попереду кожного паланкіна біг чоловік із ліхтарем, а біля водяних воріт стояв сторож зі смолоскипом.

Наближаючись, офіцер гукнув його, і, щойно вони підійшли, їх пропустили через половинку воріт. Сторож щось пробурмотів, доки вони проходили, і носії відповіли. У нічній темряві ці гортанні звуки з дивної мови прозвучали загадково й тривожно. Вони стали підніматися мокрою й слизькою бруківкою вулиці, й один із носіїв, що ніс офіцера, спіткнувся.

Кітті почула, як долинули гнівний крик офіцера, пронизлива відповідь носія, а тоді паланкін попереду помчав далі. Вулиці були вузькі, звивисті. У місті стояла глибока ніч. Місто мертвих. Вони поспішали вузенькою вуличкою, звернули за ріг, а тоді збігли вгору сходами. Носії почали засапуватися, вони йшли довгими, частими кроками. Один із них на ходу витягнув потріпану хустинку й витер із чола піт, який заливав очі. Вони звертали то туди, то сюди, наче мчали через лабіринт. У тіні зачинених крамниць іноді наче вимальовувалися обриси лежачої людини, але не було ясно, чи це хтось спить і зранку прокинеться, чи спить і не прокинеться ніколи. Вузькі вулички були химерні у своїй мовчазній порожності, і, коли раптом загавкав пес, через змучені нерви Кітті нажахано здригнулася. Вона не знала, куди вони йдуть. Дорога здавалася нескінченною. Хіба не можна йти швидше? Швидше. Швидше. Час спливає, будь-якої миті вже може бути занадто пізно.