Розділ «62»

– Не потрібен.

Служка йшов попереду них, тримаючи лампу, і вони поспіхом збігли сходами й попрямували до воріт.

– Глядіть, не впадіть, – сказав Воддінгтон. – Краще візьміть мене під руку.

Солдати йшли просто за ними.

Вони швидко спустилися зі схилу. Кітті не мала сил поставити запитання, яке мучило її. Вона страшенно боялася відповіді. Вони дісталися до берега, і там, із ліхтарем на носі, їх чекав сампан.

– Це холера? – запитала вона раптом.

– Напевно.

Вона скрикнула й стала як укопана.

– Ви маєте поспішати, не затримуйтесь.

Він подав їй руку й допоміг сісти в човен. Переправа була коротка, а річка – майже стояча. Вони зібралися на носі, а перевізниця з прив’язаним до стегна немовлям одним веслом погнала човен до протилежного берега.

– Йому стало зле сьогодні вдень, себто вчора вдень, – сказав Воддінгтон.

– Чому мене не сповістили відразу?

Хоч на це не було причини, розмовляли вони пошепки. У темряві Кітті не бачила Воддінгтона, тільки відчувала, як сильно він стривожений.

– Полковник Ю хотів сповістити, та Волтер йому не дозволив. Полковник Ю був із ним увесь цей час.

– Він однаково мав по мене послати. Це безсердечно.

– Ваш чоловік знає, що ви ніколи не бачили хворого на холеру. Це жахливе, огидне видовище. Він не хотів, щоб ви таким його бачили.

– Але ж він мій чоловік, – сказала вона уривчастим голосом.

Воддінгтон не відповів.

– Чому тепер мені дозволено прийти?

Воддінгтон поклав долоню на її руку.