Розділ «57»

Він так довго не відповідав, що вона подумала, ніби він вдає, що не почув.

– Спочатку – так.

Вона злегка здригнулася, вперше почувши зізнання в його намірах. Але вона його не звинувачувала. Вона сама здивувалася своїм почуттям: захоплення ним, утішне здивування. Сама не знаючи чому, вона раптом подумала, який Чарлі Таунсенд жалюгідний дурень.

– Ти взяв на себе жахливий ризик, – відповіла вона. – Напевно, якби я померла, ти зі своєю чутливою совістю ніколи цього собі не пробачив би.

– Ну, ти не померла. Ти розцвіла.

– Так, я почуваюся добре як ніколи.

Її тягнуло звернутися до його гумору. Після всього, що вони пережили, серед цих жахіть та горя, здавалося безглуздим надавати ваги такій якійсь дурній подружній зраді. Коли смерть чигала за рогом, збираючи життя, як фермер забирає картоплю з поля, хіба варто перейматися тим, як та чи та людина чинить зі своїм тілом? Якби тільки вона могла пояснити Волтерові, як мало для неї означає Чарлі, так мало, що їй уже важко згадати його обличчя, пояснити, що любов до нього вже зникла з її серця без сліду! А що вона більше не кохає Таунсенда, то її недостойний вчинок втратив вагу. Вона знову стала володаркою свого серця, а те, що колись вона віддала йому своє тіло, – та яка вже різниця? Їй кортіло сказати Волтерові: «Слухай, може, годі дуріти? Ми ображаємося одне на одного, як маленькі. Чому б нам не помиритися? Хай між нами немає кохання, але ж ми можемо бути друзями».

Він стояв непорушно, й світло лампи разюче підкреслювало блідість його непорушного обличчя. Вона на нього не покладалася; якщо вона скаже щось не те, викличе на себе лавину льодяного сарказму. Вона знала про його надмірну чутливість, яку захищала дошкульна іронічність, і те, як швидко він замикається в собі, якщо зачепити його почуття. На якусь мить його недоладність її роздратувала. Безсумнівно, найбільше йому докучало вражене самолюбство: вона нутром відчувала, що ця рана заживає найдовше. Дивно, що чоловіки надають такої ваги вірності своїх дружин; вперше опинившись у ліжку з Чарлі, вона очікувала, що зміниться, стане інакшою жінкою, але вона залишилася точнісінько такою самою, хіба життєрадіснішою й веселішою. Тепер вона шкодувала, що не змогла сказати Волтерові, що дитина – від нього; їй ця брехня нічого не коштувала б, а для нього стала б великою втіхою. Зрештою, може, це й не брехня: дивно, але щось у її серці заважало їй вдатися до такого варіанту. Який чоловіки безголовий народ! Їхня роль у дітонародженні така дрібна, це жінці носити дитину довгі місяці дискомфорту й народжувати в муках, та все одно чоловік, долучившись таким незначним чином, висуває такі безглузді вимоги. Чому це має якось впливати на його почуття до дитини? Думки Кітті звернулися до дитини, яку їй самій доведеться народжувати, вона думала про неї не з пристрастю материнства, а з простою допитливістю.

– Напевно, тобі краще трохи це обдумати, – сказав Волтер, обриваючи довгу мовчанку.

– Що саме?

Він трохи обернувся, наче здивувавшись.

– Те, коли ти хочеш поїхати.

– Але ж я не хочу їхати.

– Чому?

– Мені подобається працювати в монастирі. Здається, я там корисна. Якщо й поїду звідси, то разом із тобою.

– Ти маєш знати, що в такому стані легше підхопити якусь інфекцію.

– Як ти делікатно сказав, – всміхнулася вона іронічно.

– То ти залишаєшся не заради мене?

Вона завагалася. Він уявити не міг, що найсильніше почуття, яке він у ній викликає, і найнеочікуваніше – це жалість.

– Ні. Ти мене не любиш. Мені часто здається, що я тебе знуджую.