Розділ «38»

Вона подивилася на нього скоса з-під довгих вій, на її губах промайнула тінь усмішки.

– Я думала, за таких обставин місце дружини – біля свого чоловіка.

– Коли мене повідомили, що ви приїдете з Фейном, я страшенно здивувався. Але потім подумав, що, може, ви медсестра й стикаєтеся з таким щодня. Я очікував, що ви виявитеся однією з таких мегер, що не дають хворим спуску. В мене мало щелепа не відвисла, коли я прийшов до вас додому, а ви там сиділи й відпочивали. У вас був такий хворобливий, блідий і змучений вигляд.

– А що ви очікували від мене після дев’ятиденної мандрівки?

– У вас і тепер хворобливий, блідий і змучений вигляд, а ще, даруйте мені ці слова, глибоко нещасний.

Кітті запаленіла, бо нічого не могла з собою вдіяти, але їй вдалося досить весело засміятися.

– Мені шкода, що мій вигляд вам не подобається. А вигляд у мене може бути нещасний навіть через те, що з дванадцяти років я знаю, що мій ніс трохи задовгий. Але плекати таємну печаль – це дуже дієва штука: ви навіть не уявляєте, скільки приємних юнаків прагнули мене втішити.

Воддінгтон не відривав від неї погляду своїх синіх сяйливих очей, і Кітті знала, що він не повірив жодному її слову. І нехай, тільки б вдавав, що вірить.

– Я знав, що ви одружилися не так давно, й дійшов висновку, що ви з чоловіком шалено закохані одне в одного. Я не міг повірити, що він покликав вас із собою, але потім подумав, що ви навідріз відмовилися залишитися вдома.

– Дуже прийнятне пояснення, – відповіла вона весело.

– Так, але неправильне.

Вона чекала продовження, боячись, що ще він міг сказати, бо добре знала, який він прозорливий і що він ніколи не боїться висловлювати свої думки, але їй також дуже кортіло послухати, як він говоритиме про неї.

– Я й на хвилю не припускаю, що ви кохаєте свого чоловіка. На мою думку, він вам неприємний, не здивуюся, якщо ви його ненавидите. І точно певний, що боїтеся.

На мить Кітті відвела погляд убік. Не хотілося, щоб Воддінгтон бачив, як ці слова її зачепили.

– Підозрюю, що мій чоловік вам не дуже подобається, – відповіла вона з холодною іронією.

– Я його поважаю. Він має розум і характер, а це, повірте мені, дуже незвичне поєднання. Навряд чи ви знаєте, що він тут робить, бо, напевно, він мало чим із вами ділиться. Якщо комусь і до снаги власноруч покласти край цій епідемії, то це йому. Він лікує хворих, наводить лад у місті, намагається знезаразити питну воду. І ці місця, і його робота особливо його не тривожать, він ризикує життям двадцять разів за день. Він заткнув полковника Ю собі за пояс і має в своєму розпорядженні весь гарнізон. Він навіть трохи розтермосив міського голову, і той тепер справді старається хоч чимось зарадити. Монахині з монастиря підуть за ним на край світу. Вони вважають його героєм.

– А ви – ні?

– Зрештою, це не його робота, хіба ні? Він бактеріолог. Його сюди ніхто не кликав. На мій погляд, він тут не через співчуття до хворих китайців. От Вотсон, той був інакший. Він любив людей. Хоч і був місіонер, та йому було байдуже, хто перед ним: християнин, буддист чи конфуціанець; для нього вони були просто люди. Ваш чоловік тут не тому, що йому небайдуже, що тут від холери вимре сотня тисяч китайців; але й інтереси науки його теж не цікавлять. То чому він тут?

– Краще його самого спитайте.

– Мені цікаво бачити вас разом. Іноді я думаю, як ви поводитеся наодинці. При мені ви граєте ролі, ви обоє, і граєте збіса паскудно. Якщо це все, на що ви здатні, то ні вам, ні йому мандрівна трупа не заплатить і тридцяти шилінгів за тиждень.