Розділ «22»

– Мей-тан-фу? На притоці Західної річки. Ми піднімемося вгору річкою, а звідти поїдемо на паланкінах.

– Хто це – ми?

– Ти і я.

Вона скинула на нього швидким оком. Подумала, що це їй почулося. Але він усміхався тепер не тільки очима, а й губами. Й не зводив з неї темних очей.

– Ти розраховуєш, що я теж поїду?

– Я думав, ти сама захочеш.

Її дихання стало набагато частішим. Усім тілом пробіг дрож.

– Але ж там точно не місце для жінки. Той місіонер іще кілька тижнів тому відправив звідти свою дружину й дітей, і представник А.Р.С. разом з дружиною виїхав. Я познайомилася з нею на вечірці. Щойно згадала – вона сказала, що їм довелося звідкись поїхати через холеру.

– Там живуть п’ять монахинь-французок.

Її охопив панічний страх.

– Я тебе не розумію. Мені ніяк не можна туди їхати! Ти ж знаєш, яке в мене слабке здоров’я. Лікар Гайвард сказав, що в спеку мені треба виїжджати з Гонконгу. Тамтешню задуху я не витримаю. Ще й холера: я звихнуся зі страху. Це точно обернеться бідою. Нема чого мені туди їхати. Я там помру.

Він не відповів. У розпачі вона глянула на нього й мало не закричала, таким страшним їй здалося його посіріле обличчя, на якому виднілася ненависть. Він що, хотів її погубити? Вона сама відповіла на цей свій жахливий здогад.

– Це абсурд. Якщо ти вважаєш, що маєш їхати, – справа твоя. Але не очікуй, що і я поїду. Я терпіти не можу хворих. Епідемія холери! Я не вдаю з себе дуже сміливу людину й легко визнаю, що не створена для такого. Я залишуся тут, доки не настане час мені їхати в Японію.

– А я думав, що ти захочеш супроводжувати мене в такій небезпечній експедиції.

Він відверто знущався з неї. Вона збентежилася. Не була певна, чи він справді мав це на увазі, чи просто намагався її налякати.

– Навряд чи хтось осудить мене, якщо я не поїду туди, де мені нема що робити і як допомогти.

– Ти зможеш дуже допомогти. Ти могла б мене підбадьорювати й втішати.

Вона зблідла ще більше.

– Я не розумію, про що ти.

– Навряд чи для цього потрібен великий розум.