Розділ четвертий

Ділон був вражений.

— І ти досі ані мур-мур?! — Він показав рукою на книжкові полиці. — Знаючи, що я написав дві книжки про метафізику й життя після смерті, ти не розповів мені про власний досвід?

— Пробачте, отче, я грішний. — Широко усміхаючись, Девід підніс догори руки, наче здаючись.

Ділон похитав головою.

— Цей твій стан клінічної смерті мусить якось стосуватися тих імен. — Його голос звучав схвильовано. — Два роки для підсвідомості — лише мить.

— Ну, якщо ти так уважаєш... — Девід глибоко зітхнув. — Наразі я не знаходжу пояснення. Тому й прийшов.

Ділон відкинувся на спинку стільця.

— А ти розкажи все з початку. Нічого не замовчуй, не думай, як краще висловитися. Просто розповідай усе, як пам'ятаєш.

І Девід розповів. Розповів Ділонові про поважних гостей, котрі того зимового пообіддя приїхали на батькове запрошення до їхнього будинку в Коннектикуті. Швейцарський посол, Ерік Мюллер, його дружина та син, Кріспін, на два роки старший від Девіда і такий самозакоханий, якого він зроду не бачив. Девід мав завдання його розважати.

Кріспін — блондин, широкоплечий, спортивної статури — був вправним лижником і нахвалявся, що вже в семирічному віці вилазив на Меттергорн — знаменитий пік в Альпах. Він не вгавав ані на мить — явно намагався справити враження на Еббі Льюїс, найкращу подружку Девіда, що витріщалася на старшого хлопця, наче це був сам Девід Бові.

Від згадки про події того дня Девіда занудило: ось Кріспін підбурює його вилізти на дах сусіднього триповерхового будинку з фронтоном, ось він, Девід, з удаваною хоробрістю приймає виклик. Еббі дряпається за ними, сніжинки тануть на її віях. Він намагається ступати слідами Кріспіна й раз по разу послизається, але вдає, що йому зовсім не страшно, що запаморочлива висота — то пусте.

Еббі втрачає рівновагу, її сміх змінюється криком. Девід намагається її втримати й ненароком штовхає Кріспіна. Неначе в сповільненому кадрі, усі троє летять назустріч засніженій землі — удар і німа чорнота.

— А потім...

Девід змовк. Ділон звів брови.

— А потім... що?

Девідові стало млосно. Говорити про це було нестерпно, нестерпно було знову відчувати ту страшенну провину. Він чув голос батька, тихий, докірливий:

Як ти міг утнути таку дурницю, Девіде? Кріспін тебе підбурював, а ти взяв та й послухав? Ти усвідомлюєш, що тільки чудом не загинув? А той хлопець може залишитися в комі на все життя. Чому, чорт забирай, ти не думав головою, Девіде? Ти ж начебто такий розумний, чому ж ти не думав, що робиш?

Серце заколотилося. Він згадав, як мати тоді шикнула на батька, відтягла від лікарняного ліжка, але було запізно. Ці слова повисли між ними назавжди, мов ті вицвілі сірі фіранки, якими медсестри відгороджували його від надокучливих репортерів.

— Наступне, що я пам'ятаю, — це лікарня, пекельний біль, на тілі різні дроти й трубки — і лікарі, вони кажуть, що повернули мене з того світу.

Ділон кивнув.