Розділ п'ятдесят четвертий

— Пола Райт. — Йаель повернулася до Девіда, зціпивши зуби. — Хто б міг очікувати некомпетентність у такий-от момент? — просичала вона. — Друкарські помилки у вирішальний день? Неподобство.

Девід тикнув пальцем у Темного янгола.

— Ти. Негайно веди сюди ді Стефано. Він владнає справу без зайвих зволікань.

— Не варто. — Жінка квапливо висунула шухлядку й витягла два маленьких брелоки, — на кожному висіло по золотому ключику. Девід почув, як Йаель крадькома перевела подих, та й у нього трішечки уповільнився стукіт серця.

— Джеймсе Джилліс, у вас кімната номер сімнадцять у коридорі D головного ярусу. Поло Райт, кімната номер сорок два, коридор С, — жінка штиркнула великим пальцем праворуч. — Нижній ярус, біля задніх сходів.

Йаель вихопила свій брелок і загупала коридором — уособлення невмолимого гніву.

— Не барись, Джеймсе, ми вже й без того страшенно спізнилися.

Девід примусив себе не озиратися.

— Ми були на волосинці, — прошепотів він ледь чутно. — А ти просто неперевершена.

— Ризикована гра. Хіба можна повірити, що це місце — не сон? — сказала вона тихо, і вони влились у людській потік у широкому коридорі.

У тунелі було так людно, ніби вони опинилися на вулицях Нью-Йорка. Проте більше нічого не нагадувало місто Великого Яблука. Тунель був голим, моторошним, напівтемним: він освітлювався простими лампочками й товстими свічками, що стирчали на високих виступах. Архітектура являла собою дивовижну суміш металу й природного каменю, а повітря відгонило застоялою водою з калюж обабіч стін. Однак, загальна атмосфера випромінювала піднесення й пожвавлення.

Девід і уявити не міг нічого подібного. Бункер являв собою чудернацький гібрид печери та ядерного бомбосховища. Приміщення було значно більшим, ніж він гадав, навіть для двох тисяч людей, що отримали секретні карти Таро.

І де в цьому триклятому лабіринті може бути Стейсі? — він вдивлявся в тріумфальні обличчя людей. Кожен із них виглядав звичайно, проте всі вони — його вороги. Вороги його й усього світу.

Стейсі — єдина надія на порятунок, єдина, хто може їх перемогти, але Девід і гадки не мав, звідки починати пошук.

Швидким кроком вони перетнули гігантський зал, уздовж стін якого стояли скульптурні зображення переплетених змій, а потім їдальню й кухню.

Мало шансів знайти її в людному місці.

На щастя, ніхто не звертав на них уваги, якщо не враховувати нечасті кивки й усмішки. Вони без перешкод наближалися до задніх сходів.

Раптом кам'яне склепіння здригнулося від гуркоту. Свічки похитнулися в держалнах, а Девід та Йаель стривожено глянули вгору.

— Що це? Я й досі відчуваю вібрацію під ногами, — сказала Йаель.

— Не знаю, тільки щось тут, справді, не так. Про мене, нехай воно все згорить, — відмахнувся Девід. — Треба знайти Стейсі й тікати звідси.