Розділ сорок шостий

Йаель схилилася на ним, проте він її не бачив. Його незрячі очі втупились у стелю, а обличчя перекосилося від страждань.

Великі краплі поту стікали зі скронь по шиї на комірець сорочки.

Перелякана Йаель поклала прохолодну долоню йому на чоло. Вона не знала, чи бігти по допомогу, чи залишатися з ним. Шкіра в нього стала холодна й липка на дотик. Раптом вона побачила, як щось промайнуло в його сліпих очах. Замість страждання вони випромінювали спокій, і напружене обличчя пом'якшало. Вона розстібнула Девідові верхній ґудзик на сорочці, і тіло його розслабилося.

Девід знесилено заплющив очі.

— Джек Черль, — промимрив він хрипким, ледь чутним голосом, — Ґільєрмо Торрес.

Йаель затамувала подих.

Голос Девіда завмер, і тоді він назвав ім'я, яке його мучило найсильніше:

— Стейсі Лахман...

Він із зусиллям сів, вигляд у нього був спустошений і приголомшений. Головний біль зник, і сліду не лишилося. Він знову мислив чітко та ясно.

У голові в нього більше не лишилося імен.

— Нам слід... повернутися. Мушу передати... ці імена.

Йаель допомогла йому підвестися. Ноги не слухались, і він важко сперся на неї, а вона обхопила його рукою за талію.

— Ти точно не хочеш перепочити? Ти страшенно блідий.

— Треба... поспішати, — прохрипів Девід і хитнувся в бік дверей.

Він отримав імена. Останні імена. Однак не міг позбутися відчуття, що там було ще щось. От тільки що — пригадати не міг.

«Можливо, коли я повернуся й поговорю з містиками, — подумав він, блимаючи при кожному кроці до виходу, — вони зуміють якось підштовхнути...»

Йаель різко повернула голову, коли вони вийшли на залитий сонцем двір. Вона чула шурхіт Девідових ніг на кам'яних плитах у себе за спиною. Їй треба довести його до ослону.

— Допоможіть! — гукнула вона.

І побачила, що алеєю йдуть люди.

Їх було двоє. Чоловік і жінка.