Розділ сьомий

— Не випадково ви опинилися сьогодні тут, у моєму кабінеті, Девіде. Так само не випадково ви маєте ці імена, написані у вашому щоденнику, і цей священний камінь. — В очах рабина спалахнула тривога. — Можна подивитися щоденник?

Рабин розгорнув щоденник на першій сторінці. Девідові на мить здалося, що все це якась маячня.

Це, мабуть, просто неймовірний збіг. Зрештою, цей камінь потрапив до нього випадково...

Випадково.

Раптом, вражений, він подумав, що той самий випадок привів його і до імен.

Камінь та імена.

Невже між ними й справді є зв'язок?

— Думаю, це імена тих людей, яких ви, за вашими ж словами, бачили, коли перебували в стані клінічної смерті. — Голос Бен Моше тепер звучав суворіше, ніж раніше. Він погладив свою кучеряву бороду. У Девіда по спині пробіг холодок.

— Але хто ці люди і чому їхні імена сидять у мене в голові?

— Ви можете сміятися, Девіде, але навіть із нерелігійною людиною може статися щось містичне. Саме так сталося з вами. Тому відповідь на ваше запитання — теж зі сфери містики. Ви не перший, хто написав ці імена в щоденнику. І це не випадкові імена — вони особливі. Дуже особливі.

Девід подумки приготувався до всього, що могло з'ясуватися далі.

У помешканні на третьому поверсі над кав'ярнею «Джава Джус» в іншій частині Брукліну чоловік у футболці з зображенням Емінема та в кепці, оберненій козирком назад, стишив звук у навушниках. Він почув досить.

Узяв конспіративний телефон і натиснув повторний набір. Довкола блимали екрани й монітори найсучаснішого центру зв'язку. Така робота для якогось комп'ютерного фаната — просто рай. Із центру свого пульта керування у формі підкови він міг прослуховувати розмови на трьох континентах і спостерігати за історією у процесі її творення, а тим часом двома поверхами нижче спраглі любителі кофеїну шикувалися в чергу за горнятком запашного напою.

— Ну що там? — гаркнув у телефон здоровенний блондин, що сидів у хлібному фургоні, припаркованому на авеню Z. Джеймс Джилліс нервував, від довгого сидіння в нього вже затерпли сідниці. Це була його перша нагода покерувати операцією Темних янголів, і йому нетерпеливилось показати, на що він здатний. — Прокляття, Сенджею, скільки нам іще тут сидіти? Шепард там уже сорок хвилин.

— Охолонь, здорованю, не вистрибуй зі штанів. Слухай мене уважно. Шепард приніс із собою і камінь, і щоденник. Добудьте й те, й інше. А коли покінчите з усіма, знайдіть клятий сейф. Нас цікавить усе, що старий жид там тримає.

— No problemo. — Джилліс зиркнув на Енріке, слюсаря-пуерториканця, що мав під спортивною курткою від Армані пояс з інструментами. Енріке сидів поруч і дивився на дощ, що барабанив по вікнах фургона. Він завжди був незворушний — терплячий і байдужий ззовні, як справжній професійний кілер.

Сенджей у своєму центрі зв'язку пересвідчився, що всі цифрові реєстратори ліворуч блимають.

— У такому разі, — сказав, збільшивши гучність і повернувшись до розмови в особняку на авеню Z, — Темні янголи — уперед!