Розділ «12»

— Усе гаразд, — заспокоїв її я. — Справді. Ходім.

На дверях не було засувки — колись, правда, була, та її зірвали, — тому я зачиняв двері на складений шмат картону. Витягнувши його, я переступив через поріг повітки. Двері залишив максимально відчиненими, бо всередині панувала темрява.

— Поле, що?.. Ой. Ой! — Друге «ой» у неї вирвалося ледве не криком.

До однієї стіни повітки було присунуто стіл. На ньому лежав ліхтарик і коричневий паперовий пакет. На брудній підлозі стояла коробка з-під сигар «Гав-А-Тампа». Її я роздобув у чоловіка, який за домовленістю наповнює в будинку автомати газованими напоями й цукерками. Я спеціально попросив її в нього. А що його компанія також продає тютюнові вироби, то роздобути йому було неважко. Я запропонував заплатити (коли я працював у «Холодній горі», такі коробки були на вагу золота, як я вже, певно, вам розказував), але він тільки посміявся з мене.

Понад краєм коробки на нас дивилися крихітні блискучі очиці — краплинки нафти.

— Містере Джинґлз, — покликав я, — а йди-но сюди. Іди сюди, старенький, познайомишся з дамою.

Я присів навпочіпки (боляче було, та я спромігся) і простягнув руку. Спершу я подумав, що він не зможе цього разу перелізти через край коробки. Але одним фінальним ривком він це зробив. Упав на бік, але звівся на лапки й рушив до мене. Він біг нерівно, припадаючи на задню ногу; травма, якої завдав Містерові Джинґлзу Персі, давалася взнаки в старому віці. Його старому-престарому віці. Окрім маківки й кінчика хвоста, його шубка геть уся посивіла.

Він плигнув мені на розкриту долоню. Я підняв його в повітря, і він витягнув шию, принюхуючись до мого віддиху. Вуха в нього були прищулені, а крихітні темні очі дивилися жадібно. Я простягнув руку до Елейн, яка спостерігала за мишею з безмежним зачудуванням у широко розплющених очах, ледь відкривши рота.

— Це неможливо, — вона підвела на мене очі. — О, Поле, це ж не… це неможливо!

— Дивись, — сказав я, — а потім скажеш.

З пакета на столі я витяг котушку, яку розфарбував сам — не олівцями, а фломастерами, винаходом, про який 1932-го могли тільки мріяти. Однак ефект був той самий. Котушка вийшла яскравою, як і в Дела, а може, навіть яскравішою. «Messieurs et mesdames, — подумав я. — Bienvenue au cirque du mousie!»

Я знову присів навпочіпки, і Містер Джинґлз збіг з моєї долоні. Навіть такий старезний, він, як і раніше, був одержимий тою котушкою. З моменту, як я витяг її з пакета, він прикипів до неї поглядом. Я покотив її нерівною скабчастою поверхнею долівки, і він притьмом погнався слідом. З колишньою швидкістю він уже не бігав, і на шкутильгання боляче було дивитися, але чого б то він був спритним і не спотикався? Як я вже казав, він був старезний, мишачий Мафусаїл. Шістдесят чотири роки щонайменше йому сповнилося.

Він дістався котушки, яка вдарилася об стіну й відскочила. Обійшов її, та й ліг на бік. Елейн смикнулася, хотіла піти до нього, але я її зупинив. За секунду-дві Містер Джинґлз піднявся на лапи. Повільно, дуже повільно він покотив носом котушку до мене. Коли він з’явився вперше (я знайшов його на сходах, що вели до кухні, — він лежав, наче подолав далеченну відстань і подорож геть його виснажила), то ще міг вести котушку лапами, як і багато років тому на Зеленій милі. Але тепер йому це було не до снаги: задні лапи вже не тримали. Зате ніс залишався вправним, як і колись. Тільки мишак мусив переходити від одного краю котушки до іншого, щоб тримати її рівно за курсом. Коли він дістався до мене, я підняв його з долівки (такого легенького, не важчого тепер за пір’їнку) однією рукою, а котушку — другою. А погляд його блискучих оченят не відривався від неї.

— Поле, не роби так більше, — надламаним голосом попросила Елейн. — Я не витримаю на нього дивитися.

Я розумів її почуття, але подумав, що дарма вона про це просить. Він обожнював ганятися за котушкою і приносити її; стільки років минуло, а він незмінно це обожнював. Не всім нам так пощастило з пристрастями.

— У пакеті ще є льодяники, — сказав я. — «Канадські м’ятні». Здається, він їх досі любить — коли йому простягаю цукерку, нюхає й нюхає, ніяк не може спинитися. Але їсти їх більше не може, травлення погане. Я йому натомість грінки приношу.

Я знову присів, відламав маленький шматочок від грінки, яку прихопив на сонячній терасі, й поклав на підлогу. Містер Джинґлз понюхав його, а потім узяв передніми лапами й заходився їсти. Хвіст акуратно оповивав його задні лапи. Доївши, мишак вичікувально подивився вгору.

— Ми, старі шкарбани, ще можемо здивувати своїм апетитом, — сказав я Елейн і простягнув їй грінку. — Тепер ти спробуй.

Вона відломила ще шматочок і кинула на підлогу. Містер Джинґлз наблизився до нього, понюхав, глянув на Елейн… а тоді взяв і почав їсти.

— Бачиш? Він знає, що ти не літунка.