Розділ «12»

— Ні, — всміхнувся я у відповідь. — Не страшно.

— Добре. — Елейн узяла сторінки. — Візьму їх до себе в кімнату. Побачимося на полі для крокету приблизно о… — Вона пошелестіла рукописом, оцінюючи. — О четвертій? Так нормально буде?

— Чудово, — відповів я, думаючи про занадто допитливого Бреда Долана. На той час він уже поїде додому.

Елейн простягла руку, легенько стиснула моє передпліччя й вийшла з кімнати. Я ще мить постояв на місці нерухомо, опустивши погляд на стіл, звикаючи до того, що він знову порожній — тільки таця, яку Елейн принесла мені вранці, ще стояла на ньому, а мої розсипані аркуші нарешті зникли. Чомусь мені не вірилося, що я дописав… і, як бачите, оскільки все це писалося після того, як я задокументував страту Джона Коффі й віддав останню порцію аркушів Елейн, то був ще не кінець. Та навіть тоді я в глибині душі знав причину.

Алабама.

Я підхопив із таці останній шматочок холодної грінки, спустився сходами донизу й вийшов на крокетне поле. А там сів на сонечку й спостерігав, як із півдюжини пар і одна повільна, але радісна компанія з чотирьох ходять повз мене, розмахуючи молотками; думав свої старечі думки й вигрівав на сонці старечі кістки.

Близько другої сорок п’ять із паркувального майданчика почала стікатися зміна з третьої до одинадцятої, а о третій люди з денної зміни вже пішли до своїх машин. Більшість виходила групками, але я зауважив, що Бред Долан іде сам. Побачити це було втішно; може, зрештою світ ще не покотився остаточно під три чорти. Із задньої кишені в нього стирчала одна з його смішних книжечок. Стежина до парковки пролягає повз крокетне поле, тож він помітив мене там, але не помахав і не подивився вовком. Мене це влаштовувало. Він сів у свій старий «шевроле» з наліпкою «Я БАЧИВ БОГА, ЙОГО ЗВАТИ НЬЮТ» на бампері. І поїхав — туди, де він зазвичай перебуває, коли його немає тут, — залишаючи по собі тонкий слід із дешевої моторної оливи.

Близько четвертої години до мене, як і обіцяла, приєдналася Елейн. Судячи з її очей, вона ще трохи поплакала. Елейн оповила мене руками й міцно пригорнула до себе.

— Бідолашний Джон Коффі, — сказала вона. — І бідолашний Пол Еджкомб теж.

«Бідолашний Пол, — почув я слова Джен. — Бідолашний старенький».

Елейн знову розплакалася. Я обійняв її, там, на крокетному полі, під променями пізнього сонця. Наші тіні наче танцювали на землі. Можливо, в «Уявній бальній залі», яку ми слухали по радіо в ті давні часи.

Врешті Елейн опанувала себе й відсунулася від мене. З кишені блузки вона витягла «Клінекс» і промокнула серветкою заплакані очі.

— Поле, а що сталося з дружиною начальника тюрми? Що сталося з Меллі?

— Її називали дивом століття, принаймні серед лікарів в Індіанольській лікарні, — відповів я. Потім узяв її під руку, і ми рушили вперед стежкою, яка вела до лісу, геть від працівників і паркувального майданчика. До повітки біля стіни, що відділяла «Сосни Джорджії» від світу молодших людей. — Вона померла — від серцевого нападу, а не пухлини мозку — за десять-одинадцять років по тому. Здається, у сорок третьому. А він помер від інсульту десь близько до дня Перл-Гарбора — а може, й у сам той день, я вже точно не пам’ятаю, тож вона пережила його на два роки. Така іронія долі.

— А Дженіс?

— До цього я ще сьогодні не готовий, — сказав я. — Розповім тобі іншим разом.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Але цієї обіцянки я так і не виконав. Через три місяці по тому, як ми разом прогулялися до лісу (я б узяв її за руку, якби не боявся завдати болю її вузлуватим набряклим пальцям), Елейн Коннеллі тихо померла уві сні. Як і у випадку Мелінди Мурз, смерть настала внаслідок серцевого нападу. Санітар, який її знайшов, розказував, що вигляд у неї був умиротворений, наче все сталося раптово й без особливого болю. Я сподівався на те, що він не помиляється. Я любив Елейн. І сумую за нею. За нею, і за Дженіс, і за Бруталом, і взагалі за ними всіма.

Ми дійшли до другої повітки на стежці, тієї, що була близько до стіни. Вона ховалася серед сосон, на її увігнутому даху й забитих дошками вікнах лежало мереживо плям від тіней. Я попрямував до неї. Елейн зупинилася на мить, чомусь перестрашена.