Розділ «9»

— Я думаю, він триматиме рота на замку, — відповів я.

— Справді? — Дін скептично подивився на мене. Він зняв окуляри й заходився їх полірувати. — Переконай мене.

— По-перше, він не розумітиме, що насправді сталося. Він подумає, що ми з ним зіграли якийсь жарт. А по-друге — і це найважливіше — він боятиметься щось розказувати. Саме на це я й роблю ставку. Ми скажемо так: якщо він почне писати листи й телефонувати, ми теж почнемо писати листи й телефонувати.

— Про страту, — сказав Гаррі.

— І про те, як він стояв на місці, коли Вортон напав на Діна, — додав Брутал. — Гадаю, насправді Персі Ветмор найбільше боїться розголосу. — Він кивнув, повільно й замислено. — Це може спрацювати. Але, Поле… хіба не розумніше було б привезти місіс Мурз до Коффі, а не Коффі до місіс Мурз? З Персі ми б розібралися оце так, як ти сказав, а потім провели б її через тунель, замість того, щоб виводити тудою Коффі.

Я похитав головою.

— Ніколи цього не буде. Мільйон разів ні.

— Через начальника Мурза?

— Точно. Він такий твердолобий, що порівняно з ним старенький Фома Невіруючий здається Жанною д’Арк. А якщо ми привеземо Коффі до нього додому, то, я думаю, від несподіванки він хоча б дозволить Коффі спробувати. Інакше…

— А з транспортом ідеї в тебе є? — спитав Брутал.

— Спочатку я подумав про фургон. Але нам нізащо не вивезти його з двору, не привертаючи уваги. Та й у радіусі двадцяти миль усі його знають. Тому я подумав, що ми могли б поїхати на моєму «форді».

— Тоді подумай ще раз, — сказав Дін і начепив окуляри на носа. — Ти не запхнеш Коффі у свій «форд», навіть якщо роздягнеш догола, обмажеш смальцем і скористаєшся ріжком для взуття. Ти так звик його бачити, що вже й забув, який це велетень.

На це я відповіді не мав. Майже всю мою увагу того ранку поглинула проблема Персі — і менша, але теж значуща проблема Дикого Білла Вортона. Та тепер до мене дійшло, що транспортування буде не таким простим, як я сподівався.

Гаррі Тервілліґер узяв із тарілки рештки свого другого сендвіча, уважно на нього подивився і знову поклав.

— Якщо вже ми наладналися на цю божевільну витівку, — сказав він, — то, мабуть, можна взяти мій пікап. Усадовимо його ззаду. О такій порі на дорогах небагато машин. Ми ж говоримо про час далеко за північ, правда?

— Так, — підтвердив я.

— Хлопці, ви забуваєте про одне, — озвався Дін. — Я знаю, що Коффі дуже тихий, відколи з’явився в нашому блоці, нічого не робить, тільки лежить, і сльози сочаться у нього з очей, але він убивця. Велетенський до того ж. Якщо він надумає дати драла з пікапа Гаррі, то зупинити його ми зможемо, тільки застреливши на місці. Щоб такого покласти, доведеться багато свинцю випустити, навіть сорок п’ятого калібру. А що, як нам не вийде його вколошкати? Що, як він уколошкає когось іншого? Я не хочу втрачати роботу, і в тюрму не хочу. В мене жінка й діти, для яких я мушу добувати хліб. Але все це і близько не зрівняється з тим, як я не хочу мати на своїй совісті ще одну мертву дівчинку.

— Цього не станеться, — сказав я.

— Як, на Бога, ти можеш так упевнено про це говорити?

Я не відповів. Просто не знав, з чого почати. Я розумів, що до цього дійде, звісно, розумів, але все одно не знав, як почати їм розповідати про те, що дізнався. Та мені допоміг Брутал.