Розділ «8»

— Вона тоне, — сказав він.

Тоне. Те дурне слівце, яке вживали старожили, описуючи людину, яка помирала, безперечно, і почала відокремлюватись від світу живих.

— Головний біль наче не такий сильний… принаймні поки що… але вона не ходить без допомоги, не може підіймати речі, не контролює свій сечовий міхур уві сні… — Знову запала мовчанка, а потім ще тихішим голосом Гел промовив щось подібне до «вона мається».

— Чим вона мається, Геле? — зсунувши брови, спитав я. У дверях вітальні з’явилася моя дружина. Вона стояла там, витираючи руки об рушник, і дивилася на мене.

— Ні, — голосом, що тремтів на межі злості та сліз, сказав він. — Вона лається.

— О. — Я все ще не розумів, що він має на увазі, але тиснути на нього не хотів. Хоча й не довелося; він пояснив сам.

— Ось із нею все гаразд, вона цілком нормальна, говорить про свій квітник чи сукню, яку побачила в каталозі, чи, може, почула Рузвельта по радіо й розказує, як він гарно говорить. І раптом, зненацька, починає вимовляти найжахливіші речі, найжахливіші… слова. Але голосу не підвищує. Та краще б підвищувала, бо тоді… розумієш, тоді…

— Здавалося б, що це говорить не вона.

— Саме так, — вдячно сказав він. — Але чути, як ллються ті словесні помиї, вимовлені її милим голосом… пробач мені, Поле. — Його голос віддалився, і я почув, як він шумно прочищає горло. А потім Гел повернувся й заговорив трохи впевненіше, але так само згорьовано. — Вона хоче, щоб до нас приїхав пастор Доналдсон. Я знаю, він може її втішити. Але як я його запрошу? Що, як він сидітиме тут, читатиме з нею Святе Письмо, а вона зненацька обізве його поганим словом? А вона може; учора ввечері вона обізвала мене. Сказала: «Подай мені журнал “Ліберті”, членососе, будь ласка». Поле, де вона могла набратися таких слів? Де їх чула?

— Не знаю. Геле, ви сьогодні ввечері будете вдома?

Коли Гел Мурз був при доброму здоров’ї й володів собою, не був розшарпаний турботами чи горем, то його сарказм різав незгірш за лезо гострого ножа. Гадаю, підлеглі боялися цієї риси його вдачі більше, ніж гніву чи презирства. Сарказм Гела, зазвичай непримиренний і часто різкий, міг бути ядучим, як кислота. І трохи цієї кислоти вихлюпнулося зараз із телефонної слухавки на мене. Та, попри несподіванку, загалом я був радий це почути. Схоже, він ще не повністю втратив войовничий запал.

— Ні, ти знаєш, я поведу Мелінду танцювати кадриль. Виконаємо до-за-до, аллеманд ліворуч, а потім скажемо скрипалю, що він мазефакер, хер йому в сраку.

Я затулив рота рукою, щоби втриматися від сміху. Та, на щастя, цей приступ швидко минувся.

— Пробач, — сказав він. — Я мало спав ці останні дні. Тому такий буркотливий. Авжеж, ми будемо вдома. А чому ти питаєш?

— Та це, мабуть, неважливо, — сказав я.

— Ти ж не думав заїхати? Бо якщо ти чергував учора вночі, то чергуватимеш і сьогодні. Хіба ти з кимось помінявся?

— Ні, не помінявся. Сьогодні чергую.

— Все одно не варто було б. Вона в такому стані…

— Може, й так. Дякую тобі за новину.

— Нема за що. Помолися за мою Мелінду, Поле.