Розділ «3»

— То йди й сам побачиш, — сказав я. — Це вільна країна.

— І піду, — огризнувся він. — Піду.

Він сторожко пройшов повз нас, зі стиснутими губами, нервово крутячи гребінець у маленьких рученятах (Вортон мав рацію, вони в нього таки були гарненькі). Потім піднявся сходами й пірнув у двері мого кабінету. Ми з Бруталом стояли обіч Старого Іскруна, чекали, коли Персі повернеться, і не розмовляли. Про Брутала не знаю, але сам я не мав жодної гадки, що сказати. Я навіть не знав, що думати про побачене щойно.

Так спливло три хвилини. Брутал підібрав ганчірку Персі й заходився полірувати товсті планки спинки електричного стільця. Він натер одну й уже перейшов до другої, коли повернувся Персі. Перечепившись на непевних ногах, той мало не впав зі сходинок, які вели з кабінету до комори. А коли йшов до нас, хода в нього була неприродна. На обличчі застиг вираз шоку й невіри.

— Ви її підмінили, — пронизливим голосом зі звинувачувальними нотками заявив він. — Підмінили якось ту мишу, падлюки. Граєтеся зі мною. Глядіть, бо дограєтеся! Пошкодуєте в мене ще гірко. Припиніть, бо я все зроблю для того, аби ви в черзі по хліб стояли. За кого ви себе маєте взагалі?

Стискаючи кулаки, він замовк, щоб перевести дух.

— А я тобі скажу, за кого ми себе маємо, — відповів я. — Ми себе маємо за людей, з якими ти, Персі, працюєш… але лишилося вже недовго. — На цих словах я взяв його за плече і стиснув. Не надто сильно, відчутно. Так, відчутно.

Персі потягнувся до моєї руки, щоб скинути її.

— Прийми свою…

Але його праву руку перехопив Брутал. Уся вона, маленька, м’яка й біла, зникла в Бруталовому засмаглому кулаці.

— Синку, завали хавальник. Не хочеш собі гірше зробити, то це твій останній шанс виколупати сірку з вух.

Я розвернув Персі, підняв на платформу й насувався на нього доти, доки задній бік його колін не торкнувся сидіння електричного стільця й він змушений був сісти. Від його спокою не лишилося й сліду; злість і зверхність теж зникли. Усе це в ньому було досить реальним, але не забувайте, що Персі був дуже молодим. У його віці вони ще лежали на поверхні характеру тонким шаром, як потворний відтінок на емалі. Крізь нього ще можна було пробитися. І за моїми оцінками, Персі зараз готовий був слухати.

— Мені потрібно, щоб ти дав слово, — сказав я.

— Яке ще слово? — Його рот досі намагався злостиво викривитися, але в очах читався переляк. Електричний струм у щитовій було вимкнено, але сидіння Старого Іскруна володіло власним зарядом. І тоді я побачив, що Персі його відчуває.

— Дай слово, що коли ми тебе поставимо завтра за головного, ти справді переведешся в Браяр-Рідж і даси нам спокій, — відповів йому Брутал. Такого шаленства в голосі, як тієї миті, я ще ніколи від нього не чув. — Що наступного ж дня напишеш заяву про переведення.

— А як не напишу? А як подзвоню деяким людям і скажу, що ви з мене знущаєтеся й погрожуєте? Залякуєте мене?

— Нас, може, й випруть звідси коліном під зад, якщо твої зв’язки такі впливові, як ти хизуєшся, — сказав я. — Але спочатку ми зробимо так, щоб на підлозі залишилася й велика порція твоєї, Персі, крові.

— За ту мишу! Ха! Думаєте, комусь буде не наплювати на те, що я розчавив ручного гризуна якогось убивці? Комусь за стінами цієї психушки?

— Ні. Але троє людей бачили, як ти стояв, заткнувши собі гузно великим пальцем, поки Дикий Білл Вортон душив Діна Стентона ланцюгами. На це всім не буде наплювати, Персі, я тобі клянуся. На це навіть твій побічний дядечко-губернатор відреагує.

Щоки й лоб Персі вкрилися латками бурякового рум’янцю.