Розділ «2»

— Кинь її, — повторив Брутал. — Слухай, що я кажу, Деле.

Делакруа нахилився з помітною неохотою, явно не бажаючи випускати Містера Джинґлза з рук, бо для цього було ще зарано. А тоді дуже обережно кинув котушку. Вона покотилася через камеру, повз коробку з-під сигар «Корона», і досягла стіни. Містер Джинґлз побіг за нею, та не зовсім із тією швидкістю, яку розвивав раніше. Він трохи припадав на ліву лапу, і саме це вразило мене найсильніше. Бо свідчило про реальність усього, що відбулося. Те легке накульгування.

Однак до котушки він добувся, добіг цілком нормально, і попхав носом назад до Делакруа з усім своїм колишнім запалом. Я розвернувся до Джона Коффі. Той стояв біля дверей камери й усміхався. Усмішка була втомлена, і назвати її щасливою в мене б язик не повернувся. Але зникла вже та разюча нагальність, яку я бачив на його обличчі, коли він благав дати йому мишу, і не було вже болю й жаху від того, що він мовби задихався. То знову був наш Джон Коффі, з його не-зовсім-присутнім виразом обличчя й дивними очима, що задивлялися кудись у далечінь.

— Ти поміг, — сказав я. — Правда, здорованю?

— Так, — відповів Коффі. Усмішка трохи поширшала, і на мить чи дві справді стала щасливою. — Я поміг. Я поміг Деловій мишці. Я поміг… — він замовк, неспроможний згадати ім’я.

— Містерові Джинґлзу, — підказав Дін. Він сторожко дивився на Джона сповненими подиву очима, немовби чекав, що Коффі зараз займеться полум’ям чи повільно злетить під стелю.

— Так, — сказав Коффі. — Містер Джинґлз. Він циркова миша. Буде жить у сльодяному склі.

— Ще б пак, саме так, — підтвердив Дін, котрий долучився до нашого споглядання Джона Коффі. За нашими спинами Делакруа влігся на ліжко, посадовивши Містера Джинґлза собі на груди. Дел сюсюкав з ним, наспівував йому якусь французьку пісню, що лунала як колискова.

Коффі повів поглядом уздовж Зеленої милі до столу чергового і дверей, що вели до мого кабінету та комори за ним.

— Начальник Персі поганий, — сказав він. — Начальник Персі підлий. Він наступив на Делову мишку. Наступив на Містера Джинґлза.

І не встигли ми нічого йому відповісти (хоча в нас навіть приблизного уявлення, що казати, не було), як Джон Коффі повернувся до свого ліжка, ліг і перекотився на бік, обличчям до стіни.