Розділ «1»

— Ти підожди, поки прочитаєш, а тоді вже про честь говори, — застеріг я. Маючи на думці смерть Делакруа.

— І все одно я прочитаю, — запевнила вона. — Кожне слово. Обіцяю. Але спочатку ти маєш дописати.

Із цим вона мене й залишила. Проте минуло чимало часу, перш ніж я написав бодай слово. Майже годину я сидів, утупившись у вікно, постукуючи ручкою по столу і споглядаючи, як поволі розгорається сірий світанок, думаючи про Бреда Долана, який кличе мене Поликом і ніколи не втомлюється від жартів про китайоз і азійців, латиноамерикашок та ірлашок, розмірковуючи про те, що сказала Елейн Коннеллі. «Він думає, що в тебе є якась таємниця. Я теж так думаю».

Може, це й правда. Так, може, й справді вона в мене є. Звісно, Бред Долан хоче її вивідати. Не тому, що вважає це чимось важливим (та воно й не важливе, мабуть, ні для кого, крім мене), а тому, що, на його думку, такий старигань, як я, не може нічого тримати в таємниці. Не брати плащів з вішака біля кухні; не тримати секретів. Навіть не думати, що такі, як ми, досі люди. А чому нам не можна так думати? Цього він не знає. І в цьому він теж як Персі.

Тож плин моїх думок, наче річка, що робить крутий поворот, нарешті привів до того місця, на якому вони зупинилися, коли Бред Долан, ховаючись під піддашком над кухнею, простягнув руку і схопив моє зап’ястя: до Персі, бездушного Персі Ветмора, і того, як жорстоко він помстився людині, що посміла з нього сміятися. Делакруа кинув розфарбовану котушку, ту, за якою бігав Містер Джинґлз, вона відскочила від стіни камери й вилетіла в коридор. І все: Персі угледів свій шанс.