Розділ «4»

Вони потупцяли догори сходами, позирнули на мене, захихотіли й побігли собі далі до дверей кухні.

— Калебе! — покликав Гаммерсміт. — Підійди-но. На секунду.

Дівчинка — безперечно, двійнючка, вони мали бути одного віку — пішла далі, на кухню. А хлопчик підійшов до батька, втупившись у свої черевики. Він знав, що потворний. Мав чотири рочки, здається, але чотири — це вже достатньо, щоб розуміти, що ти потворний. Батько взяв сина за підборіддя двома пальцями і спробував підвести обличчя. Спершу хлопчик опирався, та коли батько сказав: «Синку, будь ласка», — ніжно, лагідно, з любов’ю, він здався.

Велетенський, на півобличчя шрам виходив із його волосся, перетинав невидюще й байдуже закочене догори око і спускався до кутика рота, назавжди викривленого в гидкому всезнайському посміхові азартного гравця чи, може, сутенера. Одна щічка була гладенька й гарна; інша бугрилася пеньком дерева. Я здогадався, що в ній була діра. Хоч і загоїлась.

— Одне око в нього лишилося, — сказав Гаммерсміт, ніжно, самими пучками пальців погладжуючи горбкувату щічку дитини. — Мабуть, йому пощастило, бо не осліп. Ми стаємо на коліна й дякуємо Богові принаймні за це. Ге, Калебе?

— Так, сер, — сором’язливо відповів хлопчик. Хлопчик, якого безжально й зі сміхом битимуть на гральному майданчику глузливі хулігани впродовж усіх років навчання; хлопчик, якого ніколи не запросять погратися в пляшечку чи пошту і який, швидше за все, ніколи не спатиме з жінкою, не купованою за гроші, коли доросте до віку чоловічих потреб; хлопчик, який завжди стоятиме за межами теплого осяйного кола однолітків; хлопчик, який дивитиметься на себе у дзеркало наступні шістдесят-сімдесят років і думатиме: «Почвара, почвара, почвара».

— Біжи на кухню, поїж печива, — сказав батько й поцілував свого сина у вищирені губи.

— Так, сер, — і Калеб майнув усередину.

Із задньої кишені штанів Гаммерсміт витяг носовичок і промокнув ним очі — сухі, але, думаю, він уже звик до того, що вони мокрі.

— Собака вже був у нас, коли діти народилися, — сказав він. — Я завів його в хату, щоб понюхав їх, коли Синтія приїхала з ними з пологового, і Сер Ґалахад лизав їм рученята. Малесенькі долоньки. — Він кивнув, наче хотів сам собі це підтвердити. — Він грався з ними; лизав Арден личко, поки вона не починала хихотіти. Калеб тягав його за вуха, а коли тільки вчився ходити, то чеберяв подвір’ям, тримаючи Сера Ґалахада за хвіст. Пес ніколи на нього навіть не гарчав. Ні на нього, ні на неї.

І тут полилися сльози; він промокнув їх на автоматі, як людина, в якої за плечима велика практика.

— Причини не було, — сказав він. — Калеб його не вдарив, не накричав на нього, нічого не зробив. Я знаю. Я був поряд. Якби мене там не було, малий би, напевно, загинув. Усе сталося з доброго дива, містере Еджкомб. Обличчя дитини просто опинилося перед мордою собаки, і Серу Ґалахаду на думку спало — якщо в собак є думки — кинутися і вкусити. Загризти, якщо зможе. Хлопчик був просто перед ним, і пес напав. Те саме сталося і з Коффі. Він опинився поряд, побачив їх на веранді, схопив, зґвалтував і вбив. Ви скажете, що мають бути натяки на подібну його поведінку в минулому, і я розумію, про що вам ідеться, але він міг і не робити такого раніше. Мій пес ніколи раніше не кусався; тільки того єдиного разу. Може, якби Коффі випустили, він би ніколи більше такого не вчинив. Може, й мій пес би більше не кусався. Але мене це не обходило, розумієте. Я взяв рушницю, ухопив його за ошийник і відстрелив йому голову.

Гаммерсміт важко дихав.

— Я освічений, як і всі, містере Еджкомб. У коледжі вчився в Боулінг-Грін, вивчав історію і журналістику, ще й філософію трохи. Я люблю вважати себе освіченим. Люди на Півночі можуть зі мною не погодитись, але я люблю себе називати освіченим. Рабство я б не повернув навіть за весь чай у Китаї. Вважаю, що ми маємо бути гуманними і щедрими у своїх спробах розв’язати расову проблему. Але мусимо пам’ятати, що за наступної нагоди ваш негр укусить знову, так само, як дворняга вкусить, якщо випаде нагода і йому на думку спаде вкусити. Хочете знати, чи він винен, ваш плаксивий містер Коффі, весь укритий шрамами?

Я кивнув.

— О так, — сказав Гаммерсміт. — Він винен. Навіть не сумнівайтеся. І не повертайтеся до нього спиною. Раз чи сотню… чи навіть тисячу разів… ви можете відбутися переляком, але зрештою… — Він підніс розкриту долоню мені до очей і, швидко стуляючи та розтуляючи пальці, показав рукою кусючу пащеку. — Розумієте?

Я знову кивнув.

— Він зґвалтував їх, убив, а опісля пошкодував… але ті дівчатка залишилися зґвалтованими, ті дівчатка залишилися вбитими. Але ви з ним розберетеся, правда, Еджкомбе? За кілька тижнів ви з ним розберетеся, щоб він більше ніколи не міг такого втнути. — Гаммерсміт підвівся, підійшов до поруччя ґанку й затуманеним поглядом подивився на собачу буду, що здіймалася в центрі його втоптаної ділянки, посеред підсохлого задавненого лайна. — А зараз вибачте, будь ласка. Раз уже не треба вдень стирчати в суді, я подумав, що добре було б провести цей час із сім’єю. Діти недовго будуть маленькими.

— Авжеж, — кивнув я. Губи заніміли й здавалися чужими. — Дякую, що приділили мені час.

— Нема за що, — сказав він.