Розділ «4»

— На перший погляд, це легко, але ви помиляєтесь, — сказав Гаммерсміт. — Принаймні у випадку Коффі. Я це знаю точно.

— Ви намагалися?

— Так, але пошук нічого не дав. Було кілька залізничних роботяг, які наче бачили його на станції в Ноксвіллі за два дні до вбивства дівчаток Деттерик. Воно й не дивно; його взяли через річку від колій «Великої Південної», і сюди з Теннессі він, мабуть, поїздом приїхав. Я отримав листа від чоловіка, який розповів, що ранньої весни цього року наймав лисого чорношкірого велетня тягати ящики. Це було в Кентуккі. Я надіслав йому фото Коффі, й він підтвердив, що це саме той чоловік. Але крім цього… — Гаммерсміт знизав плечима й похитав головою.

— Вам це не здається трохи дивним?

— Дуже дивним здається, містере Еджкомб. Таке враження, що він з неба звалився. А від нього самого користі нуль; він не може згадати, що було минулого тижня.

— Ні, не може, — підтвердив я. — І як ви це поясните?

— У нас Депресія, — відказав він, — ось як я це пояснюю. Люди мандрують. Окі[37] хочуть збирати персики в Каліфорнії, біла біднота з задуп’я хоче збирати машини в Детройті, чорні хлопці з Міссісіпі хочуть перебратися до Нової Англії та працювати на взуттєвих чи текстильних фабриках. Усі, як чорні, так і білі, гадають, що перескочать на сусідній клапоть землі — і там-то вже точно буде краще. Клятий американський спосіб. Навіть такого велетня, як Коффі, не помічають, хоч би куди він подався… доки, звісно, він не надумає вбити пару маленьких дівчаток. Маленьких білих дівчаток.

— Ви в це вірите? — спитав я.

Очі на худезному обличчі глянули на мене іронічно.

— Іноді вірю, — відповів він.

Його дружина, вихилившись із кухонного вікна, як машиніст із кабіни локомотива, покликала:

— Діти! Печиво готове! — І повернулась обличчям до мене. — Містере Еджкомб, хочете вівсяного печива з родзинками?

— Мем, я впевнений, що воно смачне, та цього разу відмовлюся.

— Ну дивіться. — І її голова знову зникла у вікні.

— А ви бачили його шрами? — раптово спитав Гаммерсміт. Він досі не зводив погляду зі своїх дітей, що ніяк не могли наважитися покинути гойдалку — навіть заради вівсяного печива з родзинками.

— Так. — Але мене здивувало, що їх бачив репортер.

Угледівши мою реакцію, він розсміявся.

— Великою перемогою адвоката було те, що він змусив Коффі зняти сорочку й показати присяжним ті шрами. Обвинувач, Джордж Пітерсон, протестував, як ненормальний, але суддя дозволив. Проте старий Джордж міг і поберегти дихавку — присяжні в цих краях не купуються на все це психологічне гівно про людей, які не можуть тримати себе в руках, бо їх били в дитинстві. Присяжні вважають, що люди можуть тримати себе в руках. Ця точка зору мені надзвичайно імпонує… але ті шрами все одно були жахнючі. Помітили в них якусь особливість, Еджкомбе?

Я бачив Коффі голим у душі, тому помітив, авжеж; я добре розумів, про що йдеться репортерові.

— Вони всі рвані. Мало не сітчасті.