Розділ «9»

Я маю розповісти вам ще одне про Містера Джинґлза, перш ніж переходити до прибуття Вільяма Вортона, з яким на блок Е налетів циклон. Десь за тиждень після пригоди з м’ятною цукеркою — інакше кажучи, приблизно о тій порі, коли ми вже вирішили, що Делакруа не загодує свого улюбленця до смерті, — француз покликав мене до ґрат своєї камери. А я тоді якраз був сам: Брутал пішов по щось до господарчої частини, а згідно з правилами, я не мав наближатися до ув’язненого за таких обставин. Але оскільки я міг покласти Делакруа на лопатки однією лівою, то вирішив порушити правило й подивитися, що він там хоче.

— Начальнику Еджкомб, дивитися, — сказав він. — Ви побачити, що вміє Містер Джинґлз!

І він витяг з-за сигарної коробки маленьку дерев’яну котушку.

— Звідки вона в тебе? — спитав я. Хоча підозрював, що знаю відповідь. Насправді існувала лише одна людина, в якої він міг таке дістати.

— Від Старого Ту-Ту, — відповів Дел. — Дивитися.

Я вже дивився і бачив Містера Джинґлза в коробці. Той стояв на задніх лапах і тримався крихітними передніми за край. Чорні оченята невідривно стежили за котушкою, яку Делакруа тримав між великим і вказівним пальцями правої руки. Зненацька по моєму хребту перебіг дивний холодок. Ніколи ще я не бачив, щоб звичайна миша вдивлялася в щось із такою уважністю… із таким розумом в очах. Я насправді не думаю, що Містер Джинґлз був якоюсь надприродною проявою, а якщо я вселив у вас таку віру, то пробачте. Але я ніколи не сумнівався, що у своєму роді він геній.

Делакруа нахилився й кинув голу котушку, без нитки, на підлогу камери. Вона покотилася легко, як два колеса, з’єднані віссю. Миша блискавкою метнулася зі своєї коробки на підлогу й помчала слідом, наче собака, що наздоганяє палицю. Від несподіванки я аж ойкнув, а Делакруа розплився в усмішці.

Котушка вдарилася об стіну й відскочила. Містер Джинґлз обійшов її довкола й почав штовхати назад, до ліжка, перебігаючи від одного краю до іншого, коли котушка трохи відхилялася від курсу. Так він її котив, доки вона не вдарилася об ногу Делакруа. Потім підвів погляд і подивився уважно, наче хотів перепитати, чи не має Делакруа для нього інших нагальних завдань (може, розв’язати кілька арифметичних задачок чи синтаксично розібрати якесь латинське речення). Очевидно, побачене задовольнило його цікавість, бо Містер Джинґлз повернувся в сигарну коробку і знову там затишно вмостився.

— Це ти його навчив, — сказав я.

— Так, сер, начальнику Еджкомб, — відповів Делакруа, і усмішка в нього була тільки трішки лукавою. — Він приносити це щоразу. Розумний, чортяка, правда?

— А котушка? — не вгавав я. — Едді, от звідки ти знав, що саме її йому й треба?

— Він нашепотіти мені на вухо, що йому це потрібно, — безжурно відказав Делакруа. — Так, як нашепотіти своє ім’я.

Решті наглядачів Делакруа теж показав трюк своєї мишки… всім, окрім Персі. Для Делакруа не мало значення те, що Персі подав ідею з сигарною коробкою і приніс вату, щоб у ній намостити. Делакруа був як деякі собаки: копни їх одного разу, і вони більше ніколи тобі не довірятимуть, хоч який ти будеш із ними люб’язний.

Досі чую, як Делакруа гукає: «Гей, хлопці! Ідіть подивитися, що вміти Містер Джинґлз!» І всі вони синьоформеним натовпом сунуть туди — Брутал, Гаррі, Дін, навіть Білл Додж. Усіх побачене належним чином вразило, так само, як і мене.

Через три чи чотири дні після того, як Містер Джинґлз почав показувати трюк із котушкою, Гаррі Тервілліґер випорпав зі знаряддя для занять на дозвіллі, яке ми тримали в гамівній кімнаті, олівці «Крайола» і приніс їх Делакруа, з якоюсь зніченою, замалим не присоромленою усмішкою.

— Подумав тут, що ти можеш розфарбувати котушку в різні кольори, — сказав він. — Тоді твій маленький друг буде як циркова миша чи що.

— Циркова миша! — вигукнув Делакруа, радісно, захоплено, абсолютно щасливий на вигляд. Підозрюю, що він і був абсолютно щасливий — може, навіть уперше за все своє жалюгідне життя. — Це ж він якраз і є! Циркова миша! Коли я вибратися звідси, він зробить мене багатієм, як головного циркача! От ви побачити, так і буде.

Персі Ветмор би неодмінно сповістив Делакруа, що з «Холодної гори» він вибереться хіба що в кареті швидкої, на якій не потрібно буде вмикати ні блимавку, ні сирену. Але Гаррі був розумніший. Він просто сказав, щоб Делакруа зробив котушку якомога яскравішою і якнайшвидше, бо після вечері він олівці буде змушений забрати.

І Дел зробив її яскравою, авжеж. Коли він упорався, один край котушки був жовтий, інший — зелений, а барабан усередині палахкотів червоним, як пожежна станція. Ми призвичаїлися до того, що Делакруа трубно сурмить: «Maintenant, m’sieurs et mesdames! Le cirque présentement le mous’ amusant et amazeant![27]» Звучало воно не зовсім так, але це для того, щоб ви мали уявлення про його потофешну французьку. А потім у надрах його горла лунав той звук (думаю, так він хотів відтворити барабанний дріб), і він кидав котушку. Містер Джинґлз блискавкою кидався слідом за нею й або носом штовхав назад, або котив лапами. За оце друге ви б насправді гроші заплатили в цирку. Делакруа, його миша й барвисто розмальована котушка Містера Джинґлза були нашими головними розвагами на ту мить, коли під нашу турботу й опіку потрапив Джон Коффі, і так усе тривало деякий час. А потім у мене знову розгулявся уретрит, що ненадовго був принишк, і Вільям Вортон прибув, і почалося справжнє пекло.