Розділ «4»

Я опустився на праве коліно перед його правою ногою. Дін став на ліве коліно перед його лівою ногою. У ту мить ми самі ставали найвразливішими до нападу, якщо засуджений до смерті раптом сказиться… а вони час від часу казилися. Ми обидва повернули виставлені коліна трохи всередину, щоб захистити область паху. Опустили підборіддя для захисту горла. І, авжеж, рухались якомога швидше, щоб зафіксувати щиколотки й нейтралізувати небезпеку. На останньому променаді Вождь буде в шльопанцях, але «могло бути й значно гірше» — не надто велика втіха для людини з розірваною гортанню. Чи для людини, яка звивається на підлозі з розпухлими яйцями завбільшки зі слоїки для консервації, на очах у сорока з гаком глядачів (і серед них багато джентльменів із преси), які сидітимуть на тих фермерських стільцях, споглядаючи все дійство.

Ми застібнули ремені на щиколотках Ту-Ту. З Дінового боку хомут був трохи товщий, бо він проводив струм. Коли наступної ночі Біттербак сяде на стілець, ліва литка в нього буде поголена. В індіанців зазвичай дуже мало волосся на тілі, але ризикувати ми не збиралися.

Доки ми вовтузилися коло щиколоток Ту-Ту, Брутал закріпив його правий зап’ясток. Гаррі безшумно ковзнув уперед і пристебнув лівий. Коли вони впоралися, Гаррі кивнув Бруталу, а Брутал гукнув до Ван Хея:

— Давай на один!

Я почув, як Персі питає Джека Ван Хея, що це таке (аж не вірилося, що він може так мало знати, так мало засвоїти за час своєї роботи в блоці Е), а Ван Хей у відповідь бурмоче пояснення. Того дня «Давай на один» не означало нічого, та коли він почує це від Брутала наступної ночі, Ван Хей поверне регулювальну ручку, якою запускали тюремний генератор за блоком Б. Свідки почують лише рівномірне тихе дзижчання, та ще лампочки по всій в’язниці засяють яскравіше. Ув’язнені в інших корпусах побачать це світіння й подумають, що все вже відбулося, екзекуція скінчилася. Тоді як насправді вона лише починалася.

Брутал вийшов уперед з-за стільця і став так, щоб Ту міг його бачити.

— Арлене Біттербаку, вас засуджено до страти на електричному стільці. Вирок винесли присяжні, рівні вам за станом, і ухвалив суддя, шанований у цьому штаті. Хай Бог береже народ цього штату. Чи маєте ви що сказати перед тим, як вирок буде виконано?

— Ага, — очі в Ту виблискували, губи розлізлися в беззубій радісній посмішці. — Хоцу смаженої курятини з підливкою і бульбою, хоцу насрати тобі в капелюх і хоцу, аби Мей Вест[20] сіла моні на лице, бо їбтися дузе сильно хоцу!

Брутал щосили намагався втримати серйозний вираз обличчя, але це було неможливо. Тому він закинув голову назад і від душі розсміявся. Дін упав на краю платформи, як підстрелений, опустив голову між коліна й завив койотом, притискаючи долоню до лоба, наче щоб утримати мозок там, де йому належить бути. Гаррі стукався головою об стіну й заходився сміхом — ха-ха-ха, — наче йому в горлі застряг кавалок їжі. Навіть Джек Ван Хей, чоловік, який не грішив почуттям гумору, і той сміявся. Мені й самому кортіло, звісно, але якось я зумів себе стримати. Наступної ночі все мало бути насправді, і на тому місці, де сидів Ту-Ту, помре людина.

— Брутале, цить, — наказав я. — Ти теж, Діне. Гаррі. А ти, Ту, ще раз таке ляпнеш — і це будуть твої останні слова. Я попрошу Ван Хея врубати справжню другу.

Ту тільки вишкірився до мене: мовляв, чудовий жарт, начальнику Еджкомб, незрівнянний. Та коли побачив, що я не всміхнувся у відповідь, його усмішка поблякла й на зміну їй прийшло збентеження.

— Ви чого-о? — ображено спитав він.

— Це не смішно, — відказав я. — Ось чого. А якщо тобі не вистачає кебети, щоб це зрозуміти, то краще не розтуляй пельку.

Проте насправді це було кумедно, по-своєму кумедно. Гадаю, саме це мене так і розлютило.

Я роззирнувся й побачив, що на мене дивиться Брутал. На його губах досі грала легка усмішка.

— Бля, — сказав я, — застарий я вже для цієї роботи.

— Та ну, — відмахнувся від мене Брутал. — Поле, ти в розквіті сил.

Але це була неправда; ні я, ні він не давали вже ради з тією клятою роботою, і ми обидва це знали. Однак на ту мить важливо було, що напад сміху минувся. І це було добре, бо не вистачало мені ще, щоб завтра вночі хтось згадав дико дотепну ремарку Ту й заіржав. Але неможливо, скажете ви, щоб наглядач реготав до всирачки, ведучи страченця на електричний стілець повз свідків. Та коли в людей стрес, усяке може статися. А про таку, без перебільшення, подію потім просторікуватимуть ще років двадцять, як не більше.

— Ту, ти сидітимеш тихо? — спитав я.

— Так, — мовив він і відвернувся, усім своїм виглядом вдаючи найстарішу й найображенішу у світі дитину.