Розділ «7»

— Ой, Брутале, ні! — вигукнув Дін і подивився на мене. — Поле, не дозволяй йому! Якщо він зараз підгодує це кляте створіння, то ми від них потім не відкараскаємося.

— Я просто хочу побачити, що вона робитиме, — сказав Брутал. — Ну, якби для наукового інтересу.

Він глянув на мене — я був начальником, і моя думка важила навіть у таких дрібних відступах від звичного порядку, як цей. Обміркувавши все, я знизав плечима, наче це не мало особливого значення, так чи інакше. Та насправді я й сам хотів побачити, що робитиме миша.

Ну, вона з’їла. А як інакше? То ж були часи Великої депресії. Але те, як вона їла, зачудувало нас усіх. Миша підійшла до шматочка сендвіча, обнюхала його з усіх боків, потім сіла перед ним, наче пес, що показує трюки, взялася лапами й розтулила хліб, щоб дістати м’ясо. Усе це вона проробляла ретельно й зі знанням справи, як людина, що береться всмак повечеряти ростбіфом в улюбленому ресторані. Я ніколи не бачив, щоб тварина так їла, навіть добре видресируваний домашній пес. І весь той час, доки вона їла, не спускала з нас своїх очей. «Ця миша чи дико розумна, чи пекельно голодна», — зауважив чийсь голос. Біттербак. Він прокинувся і стояв тепер біля ґрат камери, голий, у самих сімейних трусах із відвислим задом. Між другою і третьою кісточками правої руки в нього стирчала самокрутка, а сиве, як сталь, волосся спадало на плечі — колись, мабуть, м’язисті, але тепер уже трохи обвислі, — парою кіс.

— Вождю, а в тебе є якісь індіанські прислів’я про мишок? — спитав Брутал, спостерігаючи, як їсть миша. Ми всі були в захваті від того, як охайно вона тримала шматочок консервованої яловичини в передніх лапках, зрідка перевертаючи його чи поглядаючи на нього захоплено і вдячно.

— Нє, — відповів Біттербак. — Знав я одного сміливця, той хвалився своєю парою рукавичок, казав, що з мишачої шкіри вони. Але я не вірив!

Він розсміявся, наче все це було якимсь жартом, і відійшов від ґрат. Ми почули, як рипнуло під ним ліжко, коли він знову ліг.

А для миші це пролунало наче сигнал забиратися геть. Вона доїла те, що було в лапах, обнюхала залишки (здебільшого хліб із жовтими плямами просоченої гірчиці), а потім озирнулася на нас, наче хотіла запам’ятати наші обличчя на випадок, якщо знову здибаємося. Потім розвернулася й почухрала назад тим самим шляхом, яким прийшла, тільки цього разу не зупиняючись на огляд камер. Її поспіх нагадав мені Білого Кролика з «Аліси в Країні Див», і я усміхнувся. Біля дверей, що вели в гамівну кімнату, миша не зупинилась, а пірнула одразу під них. У гамівній кімнаті були м’які стіни, спеціально для людей, у яких трохи розм’як мозок. Ми тримали там прибиральне знаряддя, коли кімнату не потрібно було використовувати за призначенням, а ще — кілька книжок (здебільшого то були вестерни Кларенса Мадфорда, але одна, яку видавали на руки тільки в особливих випадках, містила щедро проілюстровану історію, в якій Попай, Блуто й навіть фанат гамбургерів Вімпі по черзі чпокали Олів Ойл). Ще там зберігалися предмети для творчості, разом з олівцями, які Делакруа пізніше застосує для доброї справи. Але він ще не був нашою проблемою; не забувайте, що це відбувалося раніше. А ще в гамівній кімнаті лежала сорочка, яку ніхто не бажав надівати, — біла, зроблена з подвійного прошитого полотна, з ґудзиками, застібками й пряжками вздовж спини. Ми всі знали, як умент закувати проблемне дитя в шори тієї сорочки. Вони нечасто бушували, наші загублені хлоп’ята, та коли вже розійдуться, то можна було не чекати, що ситуація владнається сама собою.

Брутал засунув руку в шухляду столу над отвором для колін і витяг звідти велику книгу в шкіряній палітурці зі словом «ВІДВІДУВАЧІ», витисненим сухозліткою спереду на обкладинці. Зазвичай та книга від початку одного місяця до іншого залишалася в шухляді. Коли до когось із в’язнів приходили відвідувачі (крім адвоката і священика), він ішов у кімнату біля великої їдальні, виділену спеціально для цієї мети. «Аркада», так ми її називали. Не знаю, чому.

— Ти що це, чорт забирай, надумав? — спитав Дін Стентон і подивився понад краєм окулярів на те, як Брутал розгортає книгу й урочисто перекидає сторінки з іменами та прізвищами відвідувачів, що роками приходили до людей, нині вже покійних.

— Виконую наказ дев’ятнадцять, — пояснив Брутал, знайшовши поточну сторінку. Потім узяв олівця й лизнув кінчик — неприємна звичка, від якої його ніяк не могли відучити, — і приготувався писати. У наказі дев’ятнадцять було сказано просто: «Кожен відвідувач блока Е має показати жовту перепустку від адміністрації й зареєструватися в журналі відвідувань».

— Він з глузду зсунувся, — сказав мені Дін.

— Перепустки він нам не показав, але так і бути, заплющу на це очі, — Брутал лизнув кінчик олівця ще раз, на удачу, і записав 21:49 у графу під заголовком «ЧАС ВХОДУ».

— Авжеж, чому ні, для мишей начальство робить поблажки, — сказав я.

— Звісно, робить, — погодився Брутал. — У мишей нема кишень.

Він озирнувся, щоб подивитися на годинник, що висів на стіні за столом, і вписав 22:01 в графу «ЧАС ВИХОДУ». Довший проміжок між цими двома цифрами називався «ІМ’Я ТА ПРІЗВИЩЕ ВІДВІДУВАЧА». Хвильку поміркувавши (мабуть, збирав докупи свої обмежені граматичні можливості, бо ідея в нього з’явилася ще раніше, я в цьому впевнений), Брутус Говелл ретельно написав «ПАРОПЛАВ ВІЛЛІ». Так у ті часи більшість людей називали Міккі Мауса. Це через той перший звуковий мультик, де він підкочував очі, вихляв стегнами й гудів у гудок у рубці пароплава.

— Ось так, — Брутал з виляском згорнув книгу й повернув її в шухляду, — все чудово й різнокольорово.

Я розсміявся, але Дін, який завжди до всього ставився серйозно, навіть коли розумів жарт, насупився й почав несамовито протирати окуляри.

— Якщо хтось побачить, тобі перепаде. — Повагавшись, він додав: — Хтось не той. — Знову повагався, короткозоро оглянувся навколо, немов очікував побачити, як на стінах виростають вуха, і тільки тоді закінчив: — Наприклад, хтось такий, як Персі Поцілуй-Мене-В-Зад-І-Вйо-До-Раю Ветмор.

— Ха, — сказав Брутал. — Того дня, коли Персі Ветмор вмоститься своїми вузькими булками за цим столом, я подам рапорт на звільнення.