Розділ «31»

— Ні.

— Ти навчена виживати в пустелі?

— Ні, але багато хто вважає мою підготовку цінною.

— У нас своє розуміння цінності, — відрубав Стілґар.

— Кожна людина має право на власне розуміння, — зауважила жінка.

— Добре, що ти усвідомлюєш це, — сказав Стілґар. — Ми не можемо марнувати час, піддаючи тебе випробуванням, жінко. Розумієш? Ми не хочемо, щоб твоя тінь накликала на нас лихо. Я прийму хлопчика-чоловіка, твого сина, й він матиме мій захист, беззаперечний для мого племені. Але щодо тебе, жінко… Сподіваюся, ти розумієш, що тут нема нічого особистого? Є таке правило, Істіслях, спільне благо. Хіба цього не досить?

Пол ступив на півкроку вперед.

— Про що це ти говориш?

Стілґар кинув погляд на Пола, але зосередився на Джессіці.

— Якщо ти із самого дитинства не вчився виживати тут, то можеш зруйнувати ціле плем’я. Це закон, і ми не можемо тягнути безпорадних…

Джессіка почала осідати, вдаючи, ніби падає на землю. Це ж така очевидна річ для слабкого чужинця, хіба ні? А очевидність сповільнює реакцію суперника. Потрібен час, щоб збагнути відому річ, якщо вона видається чимось незнайомим. Жінка відсахнулася, щойно побачила, як його праве плече опустилося, щоб дістати зі складок плаща зброю і спрямувати в її напрямку. Поворот, різкий удар її руки, круговерть перемішаних плащів — і ось уже вона стоїть біля скель, а перед нею лежить беззахисний фримен.

З першим материним рухом Пол позадкував на два кроки. Коли вона напала на Стілґара, він пірнув у сутінки. На його шляху постав бородатий чоловік. Напівприсівши, фримен кинувся зі зброєю на Пола. Пол витягнутою рукою вдарив нападника в груди, відступив убік і стукнув його по шиї, забравши зброю, щойно суперник упав.

А тоді Пол зник у темряві, видираючись угору по скелях, а зброю він сховав у чересі. Попри незвичну форму, хлопець збагнув її природу: метальний пристрій. Зброя багато чого повідомляла про цю місцину, зокрема, вказувала на те, що щити тут не в пошані.

«Вони зосередяться на матері та Стілґарі. Вона впорається з ним. Я маю зайняти безпечну стратегічну позицію, звідки зможу погрожувати їм і дати їй час утекти».

З котловини долинав різкий хор із клацання ресор. Снаряди свистіли у скелях навколо нього. Один із них зачепив його плащ. Пол прослизнув за ріг скель й опинився у вузькій вертикальній тріщині. Юнак почав якомога тихіше дертися нагору, впершись спиною в одну стіну, а ногами — в іншу.

До нього долетіло Стілґарове ревіння:

— Гей ви, хробакорилі воші, забирайтеся! Вона переламає мені шию, якщо підійдете ближче!

Голос із котловини мовив:

— Хлопець утік, Стіле. Що нам…

— Ну звісно ж він утік, ти, піскомозкий… Ооох! Легше, жінко!