Розділ «25»

Тепер вони бігли.

«Плани всередині планів, які самі є планами всередині інших планів, — думала Джессіка. — Може, зараз ми стали частиною чийогось плану?»

Стрілки вели їх крізь повороти, повз бокові проходи, що лише ввижалися в слабкому флуоресцентному світлі. Деякий час шлях вів їх униз, а потім пішов усе вище й вище. Зрештою, вони піднялися сходами, повернули за ріг і скоро опинилися перед світляними дверима з чорною ручкою, що виднілася в центрі.

Пол натиснув на неї.

Стіна відсунулася вбік. Спалахнули лампи, освітлюючи витесану в камені печеру, серед якої припав до землі орнітоптер. За ним вимальовувалася гладенька сіра стіна з табличкою на дверях.

— Куди пішов Кайнс? — запитала Джессіка.

— Він учинив те, що вчинив би будь-який гарний очільник партизанського руху, — відповів Пол. — Він розбив нас на дві групи й зробив усе, аби не сказати, де ми, якщо раптом його спіймають. Він просто цього не знатиме.

Пол провів матір до зали, подумки відзначаючи, що їхні кроки здіймають куряву.

— Тут віддавна нікого не було, — сказав хлопець.

— Він був настільки переконаний, що фримени знайдуть нас, — промовила Джессіка.

— Я поділяю його впевненість.

Пол відпустив руку матері, підійшов до лівих дверцят орнітоптера, відчинив їх і прилаштував свій рюкзак на задньому сидінні.

— Цей корабель захищено від детекторів дальності, — сказав він. — На торпеду виведено дистанційне керування дверима та світлом. Вісімдесят років під харконненівською п’ятою навчили їх прискіпливої обачності.

Джессіка, переводячи подих, притулилася до апарата з іншого боку.

— Війська Харконненів обступили це місце, — промовила жінка. — Вони не дурні. — Вона зосередилася на своєму чутті напрямку і вказала праворуч.

— Буря, що ми бачили, — там.

Пол кивнув, опираючись раптовому небажанню ворушитися. Він знав причину цього стану, але не міг нічого вдіяти. У якусь мить цієї ночі він відпустив ланцюжок рішень у глибоке невідоме. Пол усвідомлював ділянку часу, що оточувала їх, однак «зараз і тепер» належало простору таємниці. Він неначе бачив самого себе, який зникав із поля зору, спускаючись у долину. З безкінечної кількості шляхів, що виводили з долини, лише деякі могли повернути Пола Атріда назад до світла, решта ж — ні.

— Що довше ми чекаємо, то краще вони підготуються, — наголосила Джессіка.

— Залазь усередину й пристебнися, — відказав Пол.

Він приєднався до неї в орнітоптері, досі опираючись думці, що перед ним сліпа земля, недоступна для пророчого видіння. Несподівано Пола шокувало, що він чимраз більше покладався на свої пророчі спогади — і це ослабило його в час, коли він потребував найбільшого зосередження.