Розділ «45»

ОСКІЛЬКИ ТАЙРУС уже не планував одружуватися з Елантрою, він мав переглянути стратегію своєї поведінки із Сигною.

— До останньої хвилини, до останньої миті я вдаватиму, ніби збираюся виконати свою частину угоди, — пояснив він мені.

Спочатку він планував прибрати зі свого шляху Рандевальда, а потім — Сигну. Але зараз йому необхідно було зробити Сигну своїм союзником, щоб розповісти про зраду матері її сину — Імператору. Тоді Рандевальд уб’є Сигну. А Тайрус уб’є Рандевальда, використавши для цього, швидше за все, якусь дієву отруту — найпростіший спосіб уникнути зустрічі з Діаболіками.

План здавався надійним, і не лише через відсутність ризику, що Тайрус одружиться на Елантрі. Я знала, що Сигна була значно небезпечнішим противником. Залишати її в живих було ризиковано.

Наразі ми збиралися виконати бажання Сигни. Сьогодні Тайрус публічно відмовиться від мене і обере Елантру як свою партнерку.

Судно Вельмишановної Пані Сигни — «Гера» — було не настільки претензійним, як «Валор Новус», або «Олександрія» Тайруса. Збоку воно виглядало доволі потворно: здавалося, ніби корабель побудовано навколо розбитого астероїда. Проте, коли ми із Тайрусом увійшли до великої прийомної зали Сигни, я зрозуміла, що всередині все влаштовано зовсім по-іншому.

Вгорі й навколо нас було видно грубу природну особливість внутрішньої структури астероїда: гострі сталагміти, блискучі кристали й вени паладію, що вигадливо звивалися і підсвічувалися, а поміж ними розміщувалися кристалічні вікна — частину з них створила природа, інші були вирізані за наказом Сигни.

— П’ятдесят років роботи, — зауважив Тайрус. — «Гера» — бабусина гордість. Це справжній витвір мистецтва.

— Я бачу, — колись Мати-Засновниця сказала мені, що я не розумію цінності роботи майстрів, але за останні тижні, поміж усього іншого, я навчилася цінувати красу. Озираючись навколо, я зрозуміла, чому це місце безцінне. Цей корабель побудований з любов’ю й самовідданістю, і кількість зусиль і амбіцій, вкладений для створення цього шедевру, справді вражає.

— Ти готова до того, що має статися? — запитав він, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Звичайно.

Він нахилився, його подих лоскотав вухо, а голос звучав настільки тихо, що слів було майже не чутно.

— Пам’ятай, ніщо зі сказаного не є правдою.

Я посміхнулася. Це була невимушена посмішка.

— Я знаю, Тайрусе. Будь жорстоким. Усередині я сміятимуся.

Він усміхнувся.

— Я буду жахливим.

— І, Тайрусе, дякую тобі, що не видав моєї таємниці, — а потім додала, уточнюючи: — Про неї.

Його щелепа напружилася. На обличчі промайнула тінь.