Розділ «44»

ТІЛЬКИ-НО ТАЙРУС переступив поріг моєї вілли, Сайдонія впала на коліна і простягла руки до його долонь, щоб прикласти їх до щік й виказати йому свою повагу.

— Ваше Високопреосвященство, Сенатор фон Імпірінс наразі не...

Я вийшла з-за спини Тайруса.

— Доніє, усе гаразд. Він усе знає.

Донія звелася на ноги й поглянула на Тайруса своїми великими переляканими очима, поки він здивовано розглядав її, продовжуючи тримати за руку.

— Він знає?

— Мені все відомо, — запевнив її Тайрус. На тлі його високого зросту й розвинутих м’язів вона виглядала такою маленькою. — Сенаторе фон Імпірінс, прийміть мої співчуття з приводу загибелі вашої сім’ї.

— Дякую, — промовила Сайдонія.

Тайрус напівобернувся до мене: він виглядав схвильованим і розгубленим, що було йому не властиво. Раптом я все зрозуміла й відчула гострий біль. Ще кілька хвилин тому він вважав, ніби ми порозумілися і вирішили всі питання. Тепер він знав, що це не так.

— Немезіда пояснила мені, у якій ситуації ви опинилися. Мушу визнати, я й досі здивований.

Донія сором’язливо кивнула.

— Сподіваюся, що я не створю зайвих проблем Вашому Високопреосвященству.

Тайрус пройшовся по кімнаті, роздивляючись навколо. Якою б гарною не була моя вілла, вона тьмяніла порівняно з пишністю його судна.

— Розумієте, — промовив він, — це може спричинити серйозні проблеми. Видавати себе за представницю Вельмишановного Панства — це злочин, що карається смертю. Коли ви розповісте, ким є насправді, — якщо трапиться така нагода — зрозумійте, що більшість Вельмишановних Панів бачили і спілкувалися з Немезідою... Після того, як я зійду на престол, має минути певний час, поки я не здобуду справжню силу й владу, тому на початку мені знадобиться підтримка вельмож. Я не зможу просто взяти й оголосити Немезіду самозванкою, очікуючи при цьому, що це зійде їй з рук. Той факт, що вони спілкувалися з Діаболіком, як із рівнею, Вельмишановні Пани сприймуть як особисту образу. Вони захочуть побачити, як покарають винних.

Донія прикрила рота рукою.

— О, Ваше Високопреосвященство, не дайте їм заподіяти шкоди Немезіді! — вона знову впала на коліна. — Ви повинні захистити її. Я не можу жити без неї.

Ці слова прозвучали як відлуння давніх спогадів: останні тижні у фортеці Імпірінс; її погрози вбити себе, якщо я помру. Стривожена, я впала на підлогу поряд із нею і обійняла її. Вона не зводила очей із Тайруса.

Він схвильовано дивився на неї згори вниз.

— Я зроблю все, що в моїх силах, аби врятувати Немезіду, Сенаторе фон Імпірінс. Але ця розмова буде марною, якщо я не здолаю свого дядька.