Розділ без назви (1)

ВВАЖАЛОСЯ, що Діаболіки — безстрашні, проте перші роки мого життя були наповнені в’язким страхом. Ранком того дня, коли Імпірінс розглядали мене через бар’єр загону, темний, безпросвітний страх заволодів моїм єством. Говорити я не вміла, але більшу частину почутого змогла зрозуміти. У той день хазяїн загону був аж надто прискіпливим до своїх помічників, адже незабаром мали прибути сам Сенатор Імпірінс із дружиною — Імпірінс Мати-Засновниця. Наглядачі походжали вздовж вольєра, оглядаючи мене з усіх боків у пошуках якогось недоліку або вади.

Я із хвилюванням чекала на прибуття Сенатора і Матір’ю-Засновницею. Мої м’язи були готовими до бою.

А потім вони з’явилися.

Усі тренери й охоронці впали на коліна. Хазяїн загону, стоячи на колінах, благоговійно приклав руки Сенатора і його дружини собі до щік.

— Ваш візит — велика честь для нас.

Мене пройняв страх. Які створіння могли змусити невблаганного хазяїна загону впасти перед ними на коліна? Сяюче силове поле мого вольєра ніколи не здавалося таким задушливим. Я відскочила до задньої стінки загону. Сенатор Імпірінс із дружиною підійшли до вольєра і поглянули на мене, стоячи по той бік невидимого бар’єра.

— Як ви бачите, — звернувся до них хазяїн загону, — Немезіда приблизно одного віку з вашою дочкою і фізіологічно відповідає вашим вимогам. Впродовж наступних кількох років вона стане більшою і сильнішою.

— Ви впевнені, що ця дівчинка небезпечна? — з манірною повільністю запитав Сенатор. — Вона виглядає як перелякане дитя.

Ці слова розсердили мене.

Я не повинна боятися. Ніколи не повинна боятися. Єдине, що страх приносив мені — це удари, зменшення раціону і тортури. Ніхто не повинен бачити мене наляканою. Я з люттю поглянула на Сенатора.

Зустрівшись зі мною поглядом, він занімів від переляку. Сенатор відкрив рота, щоб заговорити знову, а потім затнувся і примружив зіниці, перш ніж відвести очі:

— Можливо, ви маєте рацію, — пробурмотів він. — Це видно по очах. Жорстокість. Люба, ти певна, що в нашому домі необхідне це жахливе створіння?

— Нині в кожної шановної родини є Діаболік. Наша дочка не буде єдиною незахищеною дитиною, — сказала Мати-Засновниця і повернулася до хазяїна загону. — Я хотіла б побачити, за що ми платимо гроші.

— Звичайно, — відповів хазяїн загону і розвернувся, щоб подати знак охоронцю. — Один зі співмешканців...

— Ні, — різко мовила Мати-Засновниця. — Ми маємо бути впевнені, тому привезли із собою трьох засуджених. Бій з ними буде достатньою перевіркою для цієї істоти.

Хазяїн посміхнувся.

— Так, звичайно, Вельмишановні Імпірінси. Обережність ніколи не завадить. Навколо так багато шахраїв-селекціонерів... Немезіда не розчарує вас.

Мати-Засновниця кивнула комусь поза межами мого поля зору. Очікувана небезпека набула матеріальних форм: до мого загону підвели трьох чоловіків.

Я знову притиснулася до силового поля вольєра, і спина завібрувала в такт поколюванням огорожі. У шлунку відкрився крижаний колодязь. Я вже знала, що буде далі. Це не перші люди, яких привели до мене в гості.

Помічники хазяїна загону зняли кайдани з чоловіків, а потім відключили силове поле огорожі, щоб заштовхнули їх всередину, перш ніж активувати його знову. Моє дихання пришвидшилося. Я не хотіла цього робити. Не хотіла.