Розділ «7»

КРИК САЙДОНІЇ пролунав у тиші, тільки-но я випустила тіло Сутери з рук і воно осіло на землю. Донія кинулася вперед, щоб підхопити труп Церемоніймейстера Етикету й почала трясти стареньку.

— Сутеро, Сутеро!

— А чого ти очікувала? — тихо запитала я.

Сайдонія поглянула на мене, і я побачила в її очах страх — той страх, що плескався в глибині її очей у перший день нашої зустрічі, ще до того, як мене зробили цивілізованою істотою. Здавалося, ніби вона до останнього моменту не розуміла, — не усвідомлювала повною мірою — що я таке.

— Навіщо? — застогнала Донія. — Вона допомогла нам.

— Тому, що ти розповіла їй те, про що вона не повинна була знати. Якби вона доповіла про нас, я б не змогла тебе захистити.

Я зробила крок уперед, і Донія, яка все ще сиділа на підлозі, відсахнулася назад, з розпачем і жахом дивлячись на мене знизу вгору.

Саме це мені й було потрібно зараз. Не її обожнювання, не її любов. Мені необхідно було, щоб вона мене зрозуміла. Щоб вона нарешті побачила мене очима своєї матері та вікарія й усвідомила, ким я є насправді. Мені перехопило дихання від самої думки про те, що я побачу огиду на обличчі Донії, коли завіса нарешті спаде з її очей, але я мусила це зробити заради неї.

— Хіба ти не розумієш, Доніє? — запитала я. — Я не твій друг. Друзі — рівноправні. А ми — не рівня. І я не схожа на тих тигрів за огорожею: мене створили не для того, щоб я лащилася до тебе, беззахисно підставляючи свій животик для твоїх пестощів. Я тут не для того, щоб грати роль твоєї товаришки чи співбесідниці. Я — вбивця, і я тут для того, щоб вбивати заради тебе або, якщо знадобиться, померти за тебе. Я — твоє знаряддя, твоя зброя і твоя власність.

— Ні, неправда, — її губи тремтіли. — Ти значиш набагато більше.

— Для тебе — можливо. Але не для мене. Я не відчуваю того, що ти очікуєш від мене, — я опустилася на коліна, щоб зазирнути їй у вічі й донести до неї гірку правду. — Ти знаєш, хто я. Тобі відомо, що я вбила одну із твоїх Служниць. Думаєш, я зробила це з милосердя? Я б вчинила так само, навіть якби вона пашіла здоров’ям.

Вона похитала головою, але не змогла відвести очей. Всередині неї тривала внутрішня боротьба: вона не хотіла вірити моїм словам, але була не в змозі спростувати їх.

— Пам’ятаєш той раз, коли ти привела мене в геліосферу, — мовила я, пригадуючи службу, під час якої вікарій розповідав про Геліос і божественну волю. — Тебе цікавили таємниці Всесвіту. Ти продовжуєш шукати відповіді на питання про те, хто створив тебе, яка мета твого існування, у чому твоє призначення... А в мене не виникає подібних запитань, тому що я знаю відповіді на них. Я не дитя вашого Живого Космосу, і в мені немає божественної іскри. Відпусти мене і дозволь робити те, для чого я була створена. Годі заперечувати саму суть мого існування.

Донія підвелася на ноги і подивилася на мене так, ніби вперше побачила. Вона видавалася старшою, ніж зазвичай, старшою за свої вісімнадцять років: здавалося, ніби щойно я відібрала в неї щось набагато цінніше за просту матеріальну власність.

— Я знаю, що тебе змусили полюбити мене, — заговорила вона, стискаючи долоні. — Але... але той факт, що ці почуття нав’язали тобі, не означає, що вони не такі важливі, або ти — не така людяна. Ти — моя найкраща подруга, і я люблю тебе, Немезідо. І мої почуття не даремні лише тому, що я відчуваю їх до тебе. Можливо, той факт, що я люблю тебе, незалежно від того, хто ти є, навпаки, збільшує цінність моїх почуттів, бо мені їх ніхто не нав’язував. Любити тебе — це мій власний вибір. Хвилюватися за твоє майбутнє — це мій і тільки мій вибір, і тобі цього не змінити.

— Ти переживеш розставання зі мною.

— Ні, не переживу, — похитала вона головою, дивлячись на мене своїми великими, наляканими очима. — Ти для мене набагато важливіша, ніж навіть можеш собі уявити, тож послухай, що я тобі скажу: якщо ти помреш, я піду за тобою.

— Я не розумію.

— Якщо ти поїдеш у Хризантеміум, і тебе там уб’ють, я вистрибну зі шлюзу, клянусь тобі.