Розділ «9»

УСЮ ПОДОРОЖ я просиділа в каюті разом зі Служницями, повторюючи і пригадуючи все, що мені було відомо про Імператорський Двір. Я уявляла, як у цей час Донія схвильовано міряє кроками кімнату, чекаючи, коли наш корабель вийде із гіперпростору, і я зможу відправити їй повідомлення.

Я змушувала себе лежати в ліжку по вісім годин, так само, як це робила б Донія. Їла стільки ж, скільки потребував її організм. І боролася з бажанням рухатися і хоча б трохи напружити м’язи.

Під час процедури урізання м’язової тканини я з легкістю зменшила кількість фізичних навантажень, бо була слабкою. Але зараз мені здавалося, ніби я ось-ось вибухну від надлишку нерозтраченої енергії. Я не дозволяла собі піддатися спокусі, інакше всі зусилля, яких я доклала задля зменшення м’язів, виявилися б марними.

Сайдонія завжди розповідала мені, що Космос — безкрайній і безмежний, але дотепер я не усвідомлювала цього повною мірою. Ми летіли через гіперпростір із неймовірною швидкістю, і, тим не менше, подорож тривала вже не перший тиждень. Ми все ще мандрували просторами нашої Галактики, і за вікном лежала порожнеча темряви без зірок.

Часом у гіперпросторі траплялися нещасні випадки. У минулому, коли відбувалася космічний корабель ламався й розпадався на частини під час подорожі в гіперпросторі, Імператор завжди відкрито говорив про подібні інциденти й оголошував дні міжгалактичної скорботи. Однак, коли трагічні випадки почастішали, їх почали замовчувати. Жахіття засекречували і приховували. Сенатор фон Імпірінс вважав, що причина аварій полягає у застарілих технологіях, що зорельоти вже віджили своє.

Ці катастрофи не лише вбивали людей, які були на борту кораблів, вони руйнували космічний простір. У тій частині космосу, де трапилася трагедія, утворювалася так звана зона смерті, яка поглинала будь-який корабель або планетарне тіло, що перебувало поблизу. Ці зони стали називати «вбивчий космос».

Тепер, коли я стояла на борту корабля і вдивлялася в неосяжну темряву, усвідомлюючи, що будь-якої миті щось може піти не так, і тоді нас спіткає та сама доля, вбивчий космос лякав мене ще більше.

Вихід із гіперпростору став для мене справжнім полегшенням. Це відбулося раптово: тільки-но корабель увірвався в шестирічну зоряну систему, — місце локації Хризантеміуму, — темрява відступила й у вікна зорельоту полилося світло.

У двері постукали і досередини зайшли кілька найманих працівників.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, ми прибули до Хризантеміуму. Нам дали дозвіл на зближення.

— Добре, — а потім, пригадавши, що для Ексцесів дуже важливі безглузді люб’язності, я додала: — Дякую вам.

Робітники обмінялися поглядами, і чоловік, який стояв попереду, наважився запитати:

— Ви не будете проти, якщо ми подивимося на Хризантеміум із вашого вікна?

Оскільки я була високопоставленою особою, у моїй кімнаті був один із небагатьох оглядових отворів.

Я відійшла трохи вбік, щоб Ексцеси могли підійти до вікна і разом зі мною роздивитися Хризантеміум, до якого ми підлітали.

— Прошу.

Тільки-но зоряний корабель увійшов у зону дії гравітаційного поля, ми відчули сильний поштовх. Вікно затопило сліпуче світло трьох пар бінарних зірок, що оберталися навколо єдиного центру тяжіння.

Незабаром поміж сяючої білизни почали вимальовуватися темні обриси і корабель зайшов у такий собі стрій із зарядженої зброї, що дрейфувала у космосі, нагадуючи вишкірені зуби, які тільки й чекали на сигнал, аби вгризтися в нас.

— Боже мій, ми й справді тут, — прошепотіла одна із жінок-робітниць, — ми побачимо його на власні очі.