Розділ «20»

— Я ЧЕКАЮ, — сказала я, даючи їй шанс піти. — Я маю поговорити з вашим господарем.

Енміті примружила очі.

— Ні. Ви підете звідси! Негайно!

Якщо я її вб’ю, то далі все піде по плану. Якщо Енміті не повернеться і не здійме тривоги, Імператор вийде з покоїв. Я зроблю вигляд, що налякана і почну битися в істериці, і тоді він запитає, де Енміті. Заїкаючись на кожному слові, я пробурмочу щось і вб’ю його.

— Ви мене чуєте? Я сказала вам піти звідси, Сенаторе фон Імпірінс, — мовила Енміті і рушила в мій бік, граючи своїми м’язами й не відводячи від мене крижаного погляду бездонно синіх очей. — Негайно зникніть звідси, або я сама усуну вас.

Я збираюся вбити її господаря. Навіть якщо вона проб’є мій череп, зніме з мене шкіру і зітре в порошок те, що від мене залишиться, до кінця сьогоднішнього дня її хазяїн буде мертвим. Так само, як і Сайдонія. Ця величезна і жахлива порожнеча, що відкрилася всередині мене, поглине і її.

Смерть — не завжди означає жорстокість. Я б радше померла тисячу разів, ніж пережила Сайдонію. Тому я зроблю Енміті послугу і вб’ю її прямо зараз.

Я схилила голову, зробила вигляд, що мої плечі здригаються від ридань і сховала обличчя, прикрившись однією рукою. Другою рукою я вхопилася за кинджал, захований у складках моєї сукні.

— Я сказала вам піти! — Енміті наблизилася до мене.

І я засадила кинджал їй у бік.

Мені не вистачило секунди, щоб дотягнутися до її аорти. В останню секунду вона — сповнений сил Діаболік із м’язовою масою, якої мені бракувало, — відхилилася. На її обличчі не залишилось і сліду від спокою, і вона штовхнула мене з такою силою, що я влетіла обличчям у стіну.

Від удару перед очима поплили зірочки, але біль не заважав мені. Я перекотилася і звелася на ноги, а розвернувшись до Енміті, побачила, що вона оглядає місце кровотечі.

Вона стиснула ліву руку в кулак і пригасла до пораненого боку, проштовхуючи кулак у рану, щоб спинити кровотечу. Потім вона поглянула на мене.

— Отже, я мала рацію. Ти не просто слабка дівчина.

— Так, — відповіла я. — Твоя правда.

Вона кинулася на мене. Ухилившись, я ще раз вдарила її ножем.

На її щоці з’явилася глибока рана, але вже наступної миті, вона вхопила мою руку і викрутила її мені за спину. Я скрикнула, рефлекторно випускаючи ніж із рук, і щосили вдавила підбор черевика їй у ногу. Почувся тріск кісток і вона заволала від болю. Я розвернулась і почала бити їй кулаком по обличчю, наносячи удар за ударом, доки врешті-решт не відштовхнула її від себе.

Вона спіткнулася, досі притискаючи кулаком криваву рану на боці.

— Ти занадто прудка, — захекавшись вимовила вона. — Ти не людина!