Розділ «30»

КОЛИ МИ НАБЛИЗИЛИСЯ до Люміни, корабель зменшив швидкість і почав обережно маневрувати в зоні вбивчого космосу, що залишив по собі зорельот, який вибухнув у цій точці Галактики кілька років тому. Тайрус підійшов до найбільшого вікна на «Олександрії», щоб на власні очі побачити це.

Я приєдналася до нього, зацікавлена явищем, що сповнювало людей таким невимовним жахом.

Побачене здивувало мене. Вбивчий космос нагадував стрічку світла, що розвивалася на тлі безмежного зоряного неба. Скільки б я не повторювала собі, що дивлюсь на щось небезпечне, я бачила лише смужку яскраво палаючої енергії, яка нагадувала великі сонячні спалахи. Я поділилася своїми думками з Тайрусом.

— О, зовнішність оманлива, — зауважив Тайрус. — Ось те світло? Воно йде не від вбивчого космосу. Це газоподібний водень зірок, які вибухнули через те, що були занадто близько від нього. Світло втягується в розриви, інакше кажучи, з’їдається. Ми бачимо смерть Сонячної Системи, Немезідо. Ось, що лякає Люмінарців. Вони живуть на відстані трьох світових років від цієї точки. Ми використовували одні й ті самі двигуни впродовж тисяч років, а нині забули навіть, як вони влаштовані і за рахунок чого функціонують. Те, що ти зараз бачиш, — це наслідок нашого невігластва: проблема, яку ми не здатні вирішити.

Я знову подивилася на мертві зірки, що утворювали віртуальну рану в просторі, чисте світло з палаючими краями фіолетового кольору. Тепер, здається, я була здатна усвідомити весь жах ситуації. Я знала, що дивлюся на саме забуття.

— Тільки подумай, скільки часу ми витрачаємо на поклоніння зіркам і вдосконалення хімічних нейро-токсинів для власних утіх, — сказав Тайрус, — а тим часом, подібні жахіття, на які ми просто заплющуємо очі, трапляються все частіше. Більшість Вельмишановних Панів ігноруватимуть загрозу доти, поки не залишиться ні місця для втечі, ні вільного простору в цій злоякісній пухлині.

У його голосі почулися гіркі нотки.

— У певному сенсі, ми заслуговуємо на це... Але всі інші, які будуть страждати через нашу недбалість, — ні. Якщо я можу це зупинити, я повинен це зробити.

Тайрус відвернувся від вікна, і я помітила пульсуючу вену в нього на лобі.

— Я побачив достатньо і більше не можу на це дивитися. Хочеш іще раз потренуватися?

Його витривалість мене просто вражала.

— Ви вже оговталися після останнього бою?

— Я б із радістю відволікся від сумних думок.

Коли ми з Тайрусом билися в перший раз, я тримала руки за спиною. Дуже швидко стало зрозуміло, що для нього було б краще, якби натомість я стримувала удари ногами.

Він рухався доволі швидко, як для звичайної людини. Сила його ударів вражала, і якби я не була достатньо швидкою, аби ухилятися від них, він, напевно, відправив би мене в нокаут.

Але коли я вдарила його ногою з розвороту, почувся тріск його ребер.

Тайрус пролетів через усю кімнату і з глухим стуком врізався в стіну. Кілька секунд він лежав нерухомо, намагаючись зробити вдих і хапаючись за ребра, доки медичні боти не відреагували на життєво важливі сигнали його тіла і не заметушилися навколо нього.

Я ж залишилася стояти, не в змозі рушити з місця від шоку. Нарешті, коли я побачила роботу медичних ботів, то вийшла із трансу.

— Ваше Високопреосвященство? — кинулася я до нього.