Розділ «114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже прихильний до Генерала Штума. Діотима готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє про можливість жити так, як читаєш»

Арнгайм говорив повільно, вимагаючи від слухача уваги, — так ніби щось стікало з крапельниці у склянку; він хотів, щоб його візаві не пропустив повз вуха жодної подробиці.

 — Отже, ви, мабуть, бачите, — провадив далі він, — що мені належало б мати лише такі властивості й робити лише такі речі, яких я не можу ні мати, ні робити. Ви, певна річ, знаєте математику досить добре для того, щоб збагнути, що на розв’язання цього завдання — розрахувати в такий спосіб хід бодай одного звичайного карамболю — забракло б цілого життя; розум просто кидає нас напризволяще! І все ж я підходжу із сиґареткою в роті до більярдного столу, наспівую подумки яку-небудь мелодію, не скидаючи, так би мовити, капелюха, майже не завдаю собі клопоту розібратися в ситуації, вдаряю києм — і розв’язую завдання! Те саме, пане ґенерал, відбувається безліч разів і в житті! Ви не лише австрієць, але й офіцер, ви маєте мене розуміти: політика, честь, війна, мистецтво, вирішальні процеси життя протікають по той бік розуму. Коріння людської величі — в ірраціональному. Ми, комерсанти, теж не робимо підрахунків, як вам, може, хотілося б гадати; ні, ми — я кажу, звісно, про людей провідних, маленькі люди свої гроші все ж таки, либонь, рахують — ми вчимося розглядати свої справді успішні ідеї як таємницю, що глумиться з будь-якого розрахунку. Хто не любить почуттів, моралі, релігії, музики, поезії, форми, виховання, лицарства, щирости, відкритости, терплячости, той, повірте, ніколи не стане й комерсантом широких масштабів. Тому я завжди захоплювався людьми військовими, а надто австрійськими, які спираються на прадавні традиції, й дуже радий, що ви надаєте підтримку нашій ласкавій пані. Це мене заспокоює. Її вплив, як і вплив нашого молодшого приятеля, має надзвичайно важливе значення. В основі всіх великих речей лежать ті самі властивості; високі обов’язки — це благодать, пане Генерал! — Він мимоволі потис Штумові руку й додав: — Дуже мало людей знають, що справді велике не має під собою Грунту; я хочу сказати, все сильне — просте!

У Штума фон Бордвера перехопило подих; не втямивши, по суті, жодного слова, він відчув потребу кинутися до бібліотеки й годинами шукати пояснень думкам, ділячись якими цей великий чоловік вочевидь хотів зробити йому приємність. Але врешті ця весняна буря в Генераловій голові пронеслася, і небо разюче проясніло. «Трясця його матері, та він же чогось від тебе хоче»! — сказав сам собі Штум. Він звів очі. Арнгайм усе ще тримав обіруч книжку, але цієї миті саме відчайдушно намагався спинити екіпаж; обличчя він мав збуджене й трохи розчервоніле, яким буває обличчя в людини, котра щойно обмінювалася з ким-небудь думками. Генерал мовчав, як мовчать із поваги, коли пролунало велике слово; якщо Арнгайм від нього чогось хотів, то й Генерал Штум міг хотіти від Арнгайма чого-небудь такого, що пішло б на користь імператорській службі. Ця думка відкривала такі можливості, що наразі Штум і замислитись не посмів, чи все воно справді так і є. Та навіть якби янгол у книжці раптом здійняв свої намальовані крила, щоб дати мудрому Генералові Штуму трохи зазирнути під них, більшого збентеження й щастя той не відчув би!

Тим часом на розі перед Діотимою й Ульріхом постало таке запитання: як бути жінці в складному становищі Діотими — відмовитися від спокуси зважитись на подружню зраду чи ліпше зробити щось третє, середнє, тобто належати тілом одному чоловікові, а душею — другому або навіть тілом, можливо, взагалі нікому; щоправда, це третє не мало, сказати б, тексту, це було лише високе звучання музики. І Діотима й далі суворо пильнувала за тим, щоб розмовляти в жодному разі не про себе саму, а просто про якусь «жінку»; і коли Ульріх своїми словами пробував поєднати цих двох жінок в одну, Діотимин погляд щоразу суворо його спиняв.

Отож манівцями вів мову й він.

 — Чи бачили ви коли-небудь собаку? — спитав Ульріх. — Це вам тільки здається, що бачили! Ви завжди бачили лише щось таке, що вам більш чи менш справедливо уявлялося собакою. Те, що ми бачимо, не має всіх собачих властивостей, а має щось індивідуальне, чого, знову ж таки, не має жоден інший собака. Як же нам у житті робити щось «правильне»? Ми можемо робити лише те, що ніколи не буває правильне, а завжди більше чи менше, ніж щось правильне.

А хіба хоч одна цеглина падала коли-небудь із даху так, як їй приписує закон? Та ніколи! Навіть у лабораторії речі поводяться не так, як їм належить поводитись. Вони в усіх аспектах безладно відхиляються від норми, і вважати це похибкою у проведенні експерименту, припускаючи, що справжнє значення десь посередині, — певною мірою фікція.

Або знаходять які-небудь два камінці і, з огляду на спільні властивості, називають їх алмазами. Але один камінець — з Африки, а другий — з Азії. Одного викопав із землі негр, а другого — азіат. Може, ця відмінність аж така велика й нівелює все, що може бути між ними спільного? У рівнянні «алмаз плюс обставини в сумі дають однаково алмаз» споживча вартість алмаза така висока, що поряд із нею значення обставин зникає; але можна уявити собі обставини духовного характеру, за яких це співвідношення стає зворотним.

Усе становить часточку загального, але, крім того, ще й має свою особливість. Усе становить істину, але воно, крім того, ще й первісне й ні з чим не порівнянне. Я уявляю собі це так, що індивідуальна властивість будь-якого створіння — це саме те, що не збігається ні з чим іншим. Колись я сказав вам, що в світі лишається тим менше індивідуального, чим більше ми відкриваємо істинного, бо вже давно точиться боротьба проти індивідуального, якого чимдалі більшою мірою позбавляють ґрунту. Не знаю, що зостанеться від нас наостанку, коли все буде раціоналізованим. Може, нічого, а може, тоді, коли зникне хибне значення, що його надаємо тепер особистості, ми перейдемо до якої-небудь нової системи значень, мов до чудової пригоди.

То яке буде, отже, ваше рішення? Чи повинна «жінка» керуватися законом? Тоді нехай уже відразу чинить за законом цивільним. Мораль — цілком правомірна середня й колективна величина, дотримуватись якої треба, коли вже її визнаєш, скрупульозно й без відступів. Проте в окремих випадках розв’язати проблему за допомогою моралі не можна, моралі в них менше саме на стільки, на скільки глибше вони просякнуті незглибимістю світу!

 — Ви тут виголосили цілу промову! — сказала Діотима. Вона була непомалу задоволена, відчуваючи, які високі вимоги оце до неї поставлено; однак їй кортіло все ж таки показати свою перевагу тим, що вона не розводить зайвих балачок. — То що ж має робити в реальному житті жінка, опинившись у становищі, про яке ми щойно розмовляли? — спитала вона.

 — Розв’язати руки! — відповів Ульріх.

 — Кому?

 — Усім і всьому! Її рідному чоловікові, її коханцеві, її самозреченню — всьому поспіль.

 — Ви справді уявляєте собі, що це означає? — промовила Діотима, з болем згадуючи про те, як її високому наміру, можливо, зректися Арнгайма щоночі підрізала крила та проста обставина, що вона спала в одній кімнаті з Туцці.

Кузен, видно, щось уловив від цієї її думки, бо спитав напростець:

 — Чи не хочете спробувати зі мною?

 — З вами? — протяжно відказала Діотима; вона ризикнула захиститися, невинно поглузувавши: — Може, ви ще й змалюєте мені, як ви це, власне, уявляєте?

 — А чого ж, змалюю! — поважно погодився Ульріх. — Адже ви дуже багато читаєте, чи не так?

 — Звичайно.