Розділ «114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже прихильний до Генерала Штума. Діотима готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє про можливість жити так, як читаєш»

 — І що потім робите? Я сам одразу й відповім: пропускаєте все, що не відповідає вашим поглядам. Те саме зробив уже й автор. Так самісінько ви щось пропускаєте вві сні чи в уяві. Отже, констатую: краса або схвильованість приходять у світ унаслідок того, що ми щось випускаємо чи відкидаємо. Наша позиція всередині реальности — це вочевидь такий собі компроміс, середній стан, у якому почуття заважають одне одному пристрасно розвиватись і певною мірою зливаються в сірість. Тому діти, які такої позиції ще не мають, і щасливіші, й нещасливіші, ніж дорослі. Хочу відразу додати: дурні теж щось випускають, адже дурість робить людину щасливою. Отже, пропоную: спершу спробуймо покохати одне одного, так ніби ви і я — персонажі письменника, що трапляються на сторінках його книжки. Принаймні відкиньмо всю оту жирову оболонку, яка округлює реальність.

Діотимі не терпілося заперечити; їй хотілось уникнути цієї розмови на надто особисту тему й, крім того, показати, що вона таки трохи розуміється на тому, про що вони дискутують.

 — Чудово, — відповіла вона, — одначе стверджують, нібито мистецтво — це перепочинок від дійсности, і його призначення — повертати людей до неї посвіжілими!

 — А я такий нетямущий, — відказав кузен, — що стверджую: ніяких «перепочинків» не має бути! Що то за життя, яке час від часу треба продірявлювати перепочинками?! Чи протикали б ми дірки в картині через те, що вона ставить до нас надто високі вимоги? Хіба у вічному раюванні вакації передбачено? Скажу вам відверто: іноді мені прикро думати навіть про сон.

 — Ось бачите, наскільки неприродне те, що ви кажете! — урвала Ульріха Діотима, скориставшись його прикладом. — Людина не має потреби спинитися й спокійно перепочити! Жоден інший приклад не продемонструє різниці між вами й Арнгаймом краще, ніж цей! З одного боку, розум, що не знає тіні речей, а з другого — розум, який розвивається з глибокої людяности, розвивається і в тіні, і в сонячному сяйві!

 — Я, певна річ, перебільшую, — незворушно визнав Ульріх, — ви побачите це ще виразніше, коли ми перейдемо до подробиць. Згадаймо, скажімо, про великих письменників. Можна рівнятися в житті на них, але з них життя не вичавиш. Тому, що їх хвилювало, вони надали такої твердої форми, що воно, аж до відступів між рядками, нагадує спресований метал. Але що вони, власне, сказали? Ніхто цього не знає. Вони й самі ніколи не знали цього цілком однозначно. Вони — наче те поле, над яким літають бджоли. Воднораз самі вони — політ над землею. Їхнім думкам і почуванням властиві всі ступені переходу між істинами чи навіть помилками — ці ступені в крайньому разі можна якось позначити — і мінливими істотами, які самочинно наближаються до нас або уникають нас, коли ми хочемо їх розгледіти.

Неможливо вивільнити думку книжки зі сторінки, яка цю думку в собі містить. Думка підморгує нам, мов людське обличчя, яке, проносячись повз нас у вервечці решти облич, лиш на коротку мить являє нам своє повне значення. Я, мабуть, знову трохи перебільшую; та нарешті мені хочеться спитати вас: що ж у нашому житті відбувається не так, як я оце описав? Я мовчу про ті виразні враження, що їх можна виміряти й назвати, але решта понять, на яких ми будуємо своє життя, — не що інше, як застиглі метафори. Поміж скількома уявленнями коливається й хитається хоч би вже таке простеньке поняття, як мужність?! Це — мов хмаринка пари з вуст, що змінює свою форму від найменшого подиху на неї, і немає нічого твердого — ні враження, ні порядку. Отож коли в літературі ми, як я вже казав, просто випускаємо все, що не відповідає нашим поглядам, то цим усього-на-всього відновлюємо первісний стан життя.

 — Любий мій друже, — озвалася Діотима, — всі ці міркування мені здаються безпредметними.

Ульріх саме на хвилю примовк, і слова ці Діотима промовила, скориставшись паузою.

 — Мабуть, що так. Сподіваюся, я говорив не надто голосно, — відповів він.

 — Ви говорили швидко, тихо й довго, — додала вона трохи іронічно. — І все ж таки не сказали жодного слова з того, про що хотіли сказати. Знаєте, що ви пояснювали мені ще раз? Що реальність треба скасувати! Коли я почула від вас це зауваження вперше — здається, під час одного з наших виїздів за місто, — то, зізнаюся, довго не могла про нього забути; сама не знаю чому. Але ви, на жаль, знов не сказали, як збираєтесь усе це робити!

 — Тоді мені, певна річ, іще раз довелося б говорити не менше, ніж я вже говорив. Але невже ви сподіваєтесь, що це буде так просто? Якщо не помиляюся, ви згадували про те, що хотіли б полетіти з Арнгаймом до якоїсь своєрідної святости. Виходить, ви уявляєте собі це як іще одну своєрідну реальність. А я казав про те, що потрібно знов опанувати нереальність; реальність уже втратила сенс!

 — О, з такою думкою Арнгайм навряд чи погодився б! — промовила Діотима.

 — Звичайно, не погодився б; у цьому ж бо й полягає вся суперечність між нами. Тій обставині, що він їсть, п’є, спить, що він — великий Арнгайм і не знає, одружуватись на вас чи ні, він хоче надати сенсу й задля цього ціле життя збирав усі скарби духу!

Зненацька Ульріх зробив паузу, що перейшла в мовчання. По хвилі він уже іншим голосом спитав:

 — Чи не скажете, чому я веду цю розмову саме з вами? Цієї хвилини я згадую про своє дитинство. Я був — не повірите! — славним хлопчиком, м’яким, як повітря теплої місячної ночі. Я міг по вуха закохатися в якого-небудь собаку чи в який-небудь ножик… — Він не доказав до кінця й цієї фрази.

Діотима недовірливо звела на нього погляд. Вона знову пригадала, як колись він обстоював «точність почуттів», а тепер ось виступав проти цього. Якось він навіть дорікнув був Арнгаймові за недостатню чистоту намірів, а тепер уже висловлювався за те, щоб «розв’язати руки». І в неї викликало тривогу те, що Ульріх був за «почуття без вакацій», тоді як Арнгайм двозначно заявив, що не треба ні безоглядно ненавидіти, ні безоглядно кохати! Думка про це викликала в ній глибоку непевність.

 — Невже ви справді гадаєте, що є безмежні відчування? — спитав Ульріх.

 — О, є безмежні почуття! — відповіла Діотима й знов немовби стала ногами на твердий Грунт.

 — А я, знаєте, не дуже в це вірю, — неуважно проказав Ульріх. — Ми на диво часто заводимо такі розмови, але це — саме те, чого ми все життя уникаємо, немовби боячись у цьому потонути.