Розділ «102. Боротьба й кохання в домі Фішелів»

 — Не розумієш ти цього, Лео; вони надають цьому християнського сенсу, хочуть відійти від такого життя і розпочати вище життя тут, на землі!

 — Це не по-християнському, а просто не так, як у людей! — захищався Лео.

 — Зрештою, справжню дійсність бачать, мабуть, усе ж таки не реалісти, а ті, хто дивиться всередину, — промовила Клементина.

 — Ох, не сміши мене! — стояв на своєму Фішель.

Але він помилявся, він плакав — у душі, через неспроможність звладати з духовними перемінами у своєму оточенні.

Тепер директор Фішель частіше, ніж колись, відчував потребу в свіжому повітрі; після роботи йому вже не хотілося поспішати додому, й коли він виходив з контори ще за дня, то любив трохи поблукати в одному з міських парків, хоч і стояла зима. Він любив ці парки ще відтоді, як був практикантом. З незрозумілих йому причин муніципальне управління вирішило пізньої осени заново пофарбувати складані залізні стільці, і тепер вони, свіжо-зелені, стояли, поприхилявшись один до одного, на білосніжних алеях і хвилювали уяву весняними барвами. Інколи Лео Фішель сідав на один із таких стільців — сам-самісінький, край ігрового майданчика чи алеї — і, щільніше загорнувшись у пальто, спостерігав за молоденькими виховательками, які разом зі своїми плеканцями прибирали на сонці по-зимовому здорового вигляду. Вони гралися в «морського диявола» або у сніжки, й маленькі дівчатка робили великі жіночі очі… «Ах, — міркував Фішель, — це саме ті очі, які на обличчі вродливої дорослої жінки справляють дивовижне враження дитячих». Йому було приємно милуватися захопленими грою маленькими дівчатками, у чиїх очах кохання ще плавало в казковому озері, звідки згодом його дістає лелека; а часом і їхніми виховательками. Цією картиною він часто тішився замолоду, коли стояв іще перед вітриною життя і, не маючи грошей, щоб переступити поріг її крамниці, лише гадав про те, що згодом подарує йому доля. «Дарунок випав досить жалюгідний», — зітхнув він, і на якусь мить, сповнену напруги, властивої юності, йому здалося, ніби він знов сидить серед білого шафрану й зеленої трави. Коли згодом відчуття реальности повертало його до снігу й зеленого лаку перед очима, він, хоч як дивно, щоразу думав про свої доходи; гроші дають незалежність, але наразі вся його платня йшла на утримання сім’ї та заощадження в розумних межах… «Отже, щоб стати незалежним, — розмірковував він, — треба, мабуть, крім служби, взятися ще за яку-небудь справу — можливо, скористатися досвідом, надбаним на біржі, як це роблять головні директори». Такі думки навідували Фішеля, однак, лише тоді, коли він спостерігав за дівчатками в парку, і від цих думок Лео відмахувався, бо темпераменту, потрібного для спекуляції, у собі аж ніяк не відчував. Фішель був прокурист, директором його лише називали, піднятися вище він не мав жодних шансів і відразу зумисне залякував себе думкою, що така нещасна робоча спина, як його, надто вже згорбилася, щоб вільно випростатись. Він не здогадувався, що міркував так тільки задля того, щоб звести нездоланну перешкоду між собою і цими гарненькими дітьми та виховательками в парку, які в такі хвилини втілювали для нього всю принадність життя; бо навіть у похмурому настрої, що стримував його йти додому, він був невиправним сім’янином і віддав би все, аби лиш обернути домашнє пекельне коло на коло янголів, що витають навколо Бога-отця — номінального директора.

Ульріх також любив ці парки й перетинав їх, коли давав змогу його шлях; отож трапилося так, що в цю пору він знов зіткнувся з Фішелем, і той відразу згадав усе, чого вже зазнав удома через паралельну акцію. Він висловив невдоволення з приводу того, що його молодий товариш не цінує запросин давніх друзів, і Фішель казав про це щиро, вірячи, що навіть випадкове знайомство з часом може стати таким самим давнім, як і дуже близьке.

Давній молодий товариш запевнив Фішеля, що справді дуже радий бачити його, й поскаржився на свою смішну діяльність, яка досі не давала йому, мовляв, такої нагоди.

Фішель поскаржився на тяжкі часи й кепські справи. Та й узагалі мораль, мовляв. занепадає. Куди не кинь — повсюди матеріальна зацікавленість і необачність.

 — А я гадав, що вам можна позаздрити! — відповів Ульріх.

 — Професія комерсанта — це ж, мабуть, справжній санаторій для душі! Принаймні ще однієї такої професії з ідеально чистою основою немає!

 — Це правда! — потвердив Фішель. — Комерсант слугує людському поступу і вдовольняється дозволеною вигодою. І при цьому йому точнісінько так само погано, як і будь-кому іншому! — сумно додав він.

Ульріх запропонував провести його додому. Коли вони прийшли, атмосфера там панувала вкрай напружена.

Зібралися всі друзі, й уже тривала запекла суперечка. Ці хлопці й дівчата ще вчилися в гімназії чи були студентами перших семестрів у вищих школах, а декотрі вже служили в торговельних фірмах. Вони вже й самі не пригадували, як утворився їхній гурток. Знайомилися всі одне через одного. Одні — в націоналістичних студентських корпораціях, другі — в соціалістичному чи католицькому молодіжному русі, треті — в мандрівницькому об’єднанні «Перелітні птахи».

Ми не дуже помилимося, коли скажемо, що пов’язувало всіх їх лише одне: Лео Фішель. Духовний рух, щоб не розпастися, потребує тіла, й таким тілом було фішелівське помешкання разом з харчуванням і певним наглядом за цими сходинами з боку пані Клементини. Невід’ємною частиною цього помешкання була Ґерда, а невід’ємною частиною Ґерди — Ганс Зеп, а Ганс Зеп, студент із нечистою церою і тим чистішою душею, хоч і не був вождем, бо ці хлопці й дівчата вождів не визнавали, зате був з-поміж них найбільший заводій. Принагідно вони збиралися, звичайно, й десь інде, і тоді на тих сходинах з’являлися, крім Ґерди, й інші жінки; але з ядром цього руху справа стояла саме так, як оце описано.

І все ж джерела духовної наснаги цієї молоді вражали не менше, ніж поява нової хвороби чи кілька виграшів поспіль у лотерею. Коли сонце давнього європейського ідеалізму почало заходити й білий дух потьмянів, з рук до рук помандрували численні смолоскипи — бозна-де знайдені чи вкрадені смолоскипи ідей! — від яких там і сям спалахували й гасли вогненні озерця невеличких духовних громад. Отож в останні роки, перше ніж із цього зробила висновки велика війна, багато розмов про любов і єдність точилось і серед молоді, й під знаком всеосяжної любови та єдности перебували особливо молоді антисеміти в домі банківського директора Фішеля. Справжня єдність — це наслідок дії такого собі внутрішнього закону, і найперший, найпростіший, найглибший і найдосконаліший закон — це закон любови. Як ми вже зауважували, не любови в низькому, чуттєвому сенсі; бо фізичне володіння — це винахід мамони, і воно спричиняє до роз’єднання й порпання в пам’яті. До того ж не можна, звичайно, будь-кого й любити. Але можна поважати за вдачу будь-кого, якщо його прагнення — це прагнення істинної людини і він щонайсуворіше відповідає за свої вчинки. Отак в ім’я любови вони гуртом про все на світі й сперечалися.

Але цього дня утворився такий собі об’єднаний фронт проти пані Клементини, яка була дуже рада знову відчувати себе молодою і, в душі визнаючи, що в подружній любові справді багато спільного з виплатою відсотків на позику, вперто не дозволяла засуджувати паралельну акцію за те, нібито арійці спроможні створювати символи тільки тоді, коли вони в суто своєму середовищі. Пані Клементина ледве стримувалась, а в Ґерди шия взялася червоними круглими плямами від гніву на матір, бо ту ніяк не щастило випровадити з кімнати. Коли Лео Фішель з Ульріхом увійшли до помешкання, Ґерда заходилася потай робити знаки Гансові Зепу, благаючи того припинити розмову, і хлопець примирливо сказав:

 — Нашим сучасникам узагалі не щастить створити що-небудь велике!

Цим, вирішив Ганс, він звів усю суперечку до безособової формули, до якої всі тут уже звикли.

Але цієї хвилини в розмову, як на біду, втрутився Ульріх; трохи лихий на Фішеля, він поцікавився в Ганса, невже той анітрохи не вірить у проґрес.