Розділ «102. Боротьба й кохання в домі Фішелів»

 — А аероплан — це проґрес проти поштової карети?

 — Так! — вигукнув директор Фішель.

 — Машина проти ручної праці?

 — Ручна праця! — вигукнув Ганс.

 — Машина! — вигукнув Лео.

 — Я гадаю, — промовив Ульріх, — що будь-який проґрес — це воднораз і реґрес. Проґрес може бути завжди лише в якому-небудь певному сенсі. А позаяк наше життя загалом сенсу не має, то загалом немає в ньому й проґресу.

Лео Фішель опустив газету:

 — А що, як на вас, краще — перетинати Атлантичний океан за шість днів чи марнувати на це шість тижнів?!

 — Я, либонь, сказав би так: абсолютний проґрес — це мати змогу робити і те, й те. Але ж наші юні християни заперечують і це.

Гурт застиг, мов напнутий лук. Ульріх пригасив розмову, але не наступальний запал. А тоді спокійно повів далі:

 — Але можна сказати й навпаки: якщо наше життя де в чому має проґрес, то має воно де в чому й сенс. Та коли за давніх часів мало сенс, наприклад, приносити людей у жертву богам, чи спалювати відьом, чи пудрити коси й чуби, то це лишається все ж таки одним із сповнених сенсу життєвих відчуттів і тоді, коли проґрес полягає в гігієнічніших звичаях і гуманності. Помилка криється в тому, що проґрес завжди прагне покласти край давньому сенсу.

 — Чи не хочете ви сказати, — поцікавився Фішель, — що після того, як ми щасливо подолали огидний морок людських жертвопринесень, нам треба повернутися до них знов?

 — Я б з такою певністю про морок не стверджував! — відказав замість Ульріха Ганс Зеп. — Коли ви пожираєте безневинного зайця, то це, звісно, — морок; та коли канібал, здійснюючи релігійний обряд, святобливо з’їдає людину з чужого племені, то ми просто не знаємо, що в цьому людоїді діється!

 — Певно, за минулих часів щось таке й справді було, — погодився з ним Ульріх, — а то все ж таки не жило б колись так багато славних людей з ними в добрій злагоді. То чи не можемо ми скористатися цим собі на користь, не приносячи великих жертв? І, можливо, тепер ми ще й жертвуємо стількома людьми саме через те, що ніколи чітко не ставили перед собою завдання, як правильно подолати колишні надбання людства? Усі ці речі пов’язані між соболю невиразно, і висловити їх нелегко.

 — Але для вашого способу мислення бажаною метою, незважаючи ні на що, завжди лишається тільки сума або результат! — випалив Ганс Зеп, звертаючись уже до Ульріха. — У буржуазний проґрес ви вірите точнісінько так само, як і директор Фішель, тільки говорите якомога барвистіше й мудрованіше, щоб вас не розкусили!

Ганс висловив думку своїх друзів. Ульріх шукав поглядом Ґердине обличчя. Він мляво спробував повернутися до своїх думок, не звертаючи уваги на те, що Фішель та хлопці й дівчата однаково ладні були кинутись і на нього, й одне на одного.

 — Але ж ви прагнете до якої-небудь мети, Гансе? — знов завів своєї Ульріх.

 — Щось прагне. У мені. Через мене, — коротко відповів Ганс.

 — А чи воно її досягне? — Лео Фішель не стримався, щоб не поставити цього глузливого запитання, схилившись так — це зрозуміли всі, крім нього самого, — на бік Ульріха.

 — Цього я не знаю! — похмуро відповів Ганс.