Розділ «23»

— Це полковник Джуліан? Вам телефонує де Вінтер. Так. Так, я знаю. Я хочу запитати, чи не могли б ви просто зараз приїхати до мене? Так, у Мендерлей. Терміново. Це не телефонна розмова — ви все почуєте, щойно приїдете. Страшенно перепрошую, що мені доводиться вас смикати. Так. Дуже вам дякую. До побачення.

Максим знову повернувся до бібліотеки.

— Джуліан уже їде сюди.

Він перетнув кімнату й розчахнув вікна. Злива досі не вщухла. Максим стояв, розвернувшись до нас спиною, і дихав холодним повітрям.

— Максиме! — тихо покликав Френк. — Максиме!

Він не відповідав. Февелл зареготав і пригостився черговою цигаркою.

— Якщо ти хочеш, щоб тебе повісили, старий, то мені однаково, — сказав він.

Февелл узяв зі столу газету, плюхнувся на диван, заклав ногу на ногу й узявся гортати сторінки. Френк повагався, зиркаючи то на мене, то на Максима. Затим підійшов до мене.

— Невже ви нічого не можете зробити? — прошепотіла я. — Їдьте назустріч полковнику Джуліану, заверніть його, скажіть, що сталася помилка.

Не обертаючись і досі стоячи біля вікна, Максим заговорив:

— Френк звідси не вийде, — мовив він. — Я все владнаю сам. Полковник Джуліан буде тут рівно за десять хвилин.

Ніхто з нас нічого на це не відказав. Февелл продовжив читати газету. Тишу порушував тільки рівномірний шум дощу. Невпинного, спокійного, рівного та одноманітного. Я почувалася безпорадною, безсилою. Я нічого не могла вдіяти. Френк також нічим не міг зарадити. Якби ми були персонажами книжки або п’єси, я б знайшла револьвер, ми б застрелили Февелла та сховали його тіло в шафі. Однак револьвера не було. Не було й шафи. Ми були звичайними людьми. Із нами такі речі не відбувалися. Я не могла зараз підійти до Максима та на колінах благати його дати Февеллу грошей. Я була змушена сидіти склавши руки, дивитися на дощ і спостерігати за Максимом, що, розвернувшись до мене спиною, стояв коло вікна.

Злива була надто сильна, аби розчути, як під’їжджає автомобіль. Шум дощу заглушав собою будь-які інші звуки. Ми не знали, що полковник Джуліан прибув, доки двері не відчинились і Фріс не провів його до бібліотеки.

Максим рвучко розвернувся.

— Доброго вечора! — привітався він. — Ось ми й знову зустрілися. Ви дуже швидко доїхали.

— Так, — відповів полковник Джуліан. — Ви сказали, що справа термінова, тож я виїхав одразу. На щастя, в одного з моїх людей була під рукою машина. Ну й вечір!

Він кинув невпевнений погляд на Февелла, а тоді підійшов і потиснув мені руку, кивнув Максиму.

— Добре, що почало дощити, — сказав він. — Надто довго збиралося. Сподіваюсь, вам стало краще?

Я щось, не знати що, пробурмотіла у відповідь; полковник стояв, потираючи руки, і переводив погляд з одного на іншого.

— Думаю, ви розумієте, що я покликав вас не для того, щоб поточити ляси перед вечерею. Це — Джек Февелл, кузен моєї покійної дружини. Не знаю, чи ви зустрічалися раніше.