Розділ «16»

— Мендерлей en fête[6] надзвичайно прекрасний, — сказав Френк. — Вам обов’язково сподобається. До того ж вам нічим не доведеться перейматись. Просто приймати гостей, а у цьому ж немає нічого такого. Хіба, можливо, погодитесь зі мною потанцювати?

Милий Френк. Мені так подобалася ця його дещо церемонна галантність.

— Я не танцюватиму ні з ким, окрім вас і Максима.

— Але це буде геть неправильно, — серйозно мовив Френк. — Інші дуже образяться. Ви мусите танцювати з усіма, хто вас запросить.

Я відвернулась, щоб приховати усмішку. Мене завжди веселило те, що він не здогадувався, коли над ним жартують.

— Чи вважаєте ви, що леді Кроуен мала рацію, запропонувавши мені вбратися дрезденською пастушкою? — хитро запитала я.

Він серйозно, без тіні посмішки, поглянув на мене.

— Так, — відповів Френк. — Я думаю, вам дійсно личило б.

Я розреготалась.

— О, дорогий мій Френку, як же я вас люблю! — сказала я, і він почервонів, дещо шокований моєю імпульсивною реплікою і трохи ображений моїм сміхом.

— Не бачу в цьому нічого смішного, — холодно промовив Френк.

Максим підійшов до вікна, коло його ніг витанцьовував Джеспер.

— Що у вас тут такого веселого? — поцікавився він.

— Френк такий галантний, — сказала я. — Він думає, що в ідеї костюма дрезденської пастушки, яку запропонувала леді Кроуен, немає нічого смішного.

— Леді Кроуен — ходяча халепа, — мовив Максим. — Якби їй самій довелося писати всі запрошення та організовувати свято, ентузіазму в неї було б набагато менше. Утім так завжди. Місцеві дивляться на Мендерлей, як на цирк, і лише чекають, щоб ми розважили їх виставою. Схоже, доведеться запросити все графство.

— У мене в конторі збереглися всі записи, — згадав Френк. — Насправді роботи не так уже й багато. Найдовше — клеїти марки.

— Це ми довіримо тобі, — усміхаючись, сказав мені Максим.

— О, це ми зробимо в конторі, — заперечив Френк. — Місіс де Вінтер узагалі не доведеться ні про що турбуватися.

Цікаво, що б вони сказали, якби я зненацька виголосила своє бажання подбати про все самотужки. Припускаю, засміялися б, а відтак заговорили б про щось інше. Звісно, звільнення від відповідальності мене тішило, проте я почувалася ще більш незугарною через те, що мене вважали неспроможною навіть клеїти марки. Я подумала про письмовий стіл у ранковій вітальні, полички, підписані гострим похилим почерком.

— А як уберешся ти? — запитала я Максима.