Розділ «16»

— Я ніколи не перевдягаюся на маскарад, — відказав він. — Це ж єдиний привілей господаря, хіба ні, Френку?

— Але ж і я не можу одягтися дрезденською пастушкою, — мовила я. — На Бога, що ж мені робити? Я не надто знаюся на костюмах.

— Пов’яжи волосся стрічкою — і будеш Алісою в Країні Див, — лагідно проказав Максим. — Ти й зараз на неї схожа, коли тримаєш у роті пальця.

— Не будь таким грубіяном. Я знаю, що в мене пряме волосся, проте не аж таке. Я тобі ось що скажу. Ви з Френком очам своїм не повірите. Ви мене не впізнаєте.

— Якщо ти не маститимеш чорною фарбою обличчя й не вдаватимеш із себе мавпу, роби що хочеш, — мовив Максим.

— Отже, домовились, — відповіла я. — Я триматиму свій костюм у таємниці аж до останнього моменту, і ви нічого про нього не знатимете. Ходімо, Джеспере! Яка нам різниця, що вони кажуть?

Виходячи в сад, я почула, як Максим засміявся й щось сказав Френку, але не розчула, що саме.

Як би я хотіла, щоб він не поводився зі мною, наче з дитиною, і до того ж зіпсованою, яку час від часу плескають по плечі, але частіше про неї забувають і кажуть іти погратися. Як же я хотіла, аби сталося щось таке, що показало б мене мудрішою, дорослішою.

Невже так відбуватиметься завжди? Він — десь далеко попереду, із почуттями, які я не в змозі розділити, із таємницями, про які мені нічого не відомо? Невже ми ніколи не будемо разом, як чоловік із дружиною, не стоятимемо пліч-о-пліч, рука в руці, коли між нами більше не зяятиме провалля? Я не хотіла бути дитиною. Мені хотілося бути його дружиною, його матір’ю, хотілося бути старою.

Я стояла на терасі, гризучи нігті, позираючи вниз, на море, і вдвадцяте за день задумалася над тим, чи наказував Максим тримати ті кімнати в західному крилі умебльованими й неторканими. Мені було цікаво, чи він, як і місіс Денверз, ходив туди, чи торкався щіток для волосся на туалетному столику, чи відчиняв дверцята шафи й проводив руками по одягу?

— За мною, Джеспере! — гукнула я. — Біжи, біжи за мною, ну ж бо! Невже не можеш?

Охоплена злістю, я, мов дикунка, помчала по траві, в очах мені стояли гіркі сльози, а Джеспер стрибав коло моїх ніг та істерично гавкав.

Невдовзі новина про влаштування балу-маскараду розійшлася повсюдно. Очі моєї покоївки Клеріс сяяли від захвату, вона не здатна була говорити ні про що інше. Від неї я дізналася, що загалом прислуга зраділа.

— Містер Фріс каже, що все буде, як у старі часи, — охоче розповідала Клеріс. — Я чула, як уранці він говорив це Еліс у коридорі. А що ви одягнете, мадам?

— Не знаю, Клеріс, не можу придумати, — сказала я.

— Моя мати просить, щоб я їй обов’язково про все розказала, — мовила Клеріс. — Вона пам’ятає останній бал у Мендерлеї та ніяк про нього не забуде. Братимете костюм у Лондоні напрокат?

— Я ще не вирішила, Клеріс, — відказала я. — Але я тобі ось що скажу. Коли вирішу, то розповім про це лише тобі й більше нікому. Це буде нашою страшною таємницею.

— О, мадам, як цікаво! — видихнула Клеріс. — Я вже не можу цього дочекатися.

Мені хотілося дізнатись, як зреагувала на ці новини місіс Денверз. Від того дня я боялася навіть чути її голос у слухавці внутрішнього телефону й використовувала Роберта як посередника, щоб позбутися необхідності спілкуватися з нею особисто. Я ніяк не могла забути вираз її обличчя, коли вона вийшла з бібліотеки після тієї розмови з Максимом. Дякувати Богу, вона не бачила, як я ховалася на хорах. А ще мені було цікаво, чи не вважає місіс Денверз, що про візит Февелла розповіла Максиму я. Якщо так, то вона, мабуть, ненавидітиме мене ще дужче, ніж раніше. Я здригнулася, пригадавши дотик її долоні до моєї руки й той жахливий лагідний, вкрадливий голос у мене над вухом. Я воліла геть усе забути про той день. Саме тому й не розмовляла з нею, навіть по телефону.

Почалися приготування до балу. Схоже, все робили в конторі маєтку. Максим і Френк збиралися там щоранку. Як Френк і казав, мені ні про що не доводилося турбуватись. Навряд чи я наклеїла бодай одну марку. Але мене почала охоплювати паніка з приводу свого костюма. Я почувалася такою слабкою через те, що неспроможна була нічого вигадати, і постійно згадувала про всіх тих людей, які мали до нас завітати з Керріта й усіх околиць, про дружину єпископа, якій так сподобався останній бал, про Беатріс і Джайлза, про цю набридливу леді Кроуен і ще безліч інших людей, яких я не знала і які ніколи мене не бачили, — усі вони знайдуть що покритикувати, усім їм буде цікаво, на що я здатна. Врешті-решт я в розпачі згадала про книжки, весільний подарунок Беатріс, і якось уранці всілася в бібліотеці й почала гортати сторінки, покладаючи на них свою останню надію, у нестямі розглядаючи одну ілюстрацію за іншою. Здавалося, що мені нічого не пасуватиме, усі вони були такі вигадливі та претензійні, ці розкішні оксамитові й шовкові вбрання з репродукцій Рубенса, Рембрандта та інших. Я взяла аркуш паперу та олівець і перемалювала одне чи два з них, проте вони мені не сподобались, тож я з відразою викинула ескізи в кошик для паперів і більше про них не згадувала.