— Безумовно. А тепер їж свій персик і не говори з набитим ротом. Після вечері мені ще треба написати купу листів.
Він не чекав, доки я закінчу. Підвівся, походив кімнатою й попросив Фріса принести каву до бібліотеки. Я сиділа насуплена, жуючи якомога повільніше, сподіваючись затримати й роздратувати його, проте Фріс не став зважати на мене та мій персик — він виніс каву одразу, і Максим пішов до бібліотеки сам.
Доївши, я зійшла сходами на хори для менестрелів, щоб поглянути на картини. Звісно, на той час вони вже були добре мені відомі, утім я ніколи не вивчала їх, щоб відтворити одне з убрань для маскараду. Авжеж, місіс Денверз мала рацію. Якою ж я була дурепою, що не подумала про це раніше! Мені завжди подобалася ця дівчина в білому з капелюхом у руці. Це була робота Реберна, портрет Керолайн де Вінтер, сестри Максимового прапрапрадіда. Вона вийшла заміж за впливового політика з партії Вігів і впродовж багатьох років була знаною лондонською красунею. Однак портрет написали раніше, ще до того, як вона одружилась. Білу сукню відтворити легко. Рукави з буфами, волани та невеличкий ліф. Із капелюхом може бути дещо складніше, до того ж мені доведеться надіти перуку. Моє пряме волосся нізащо не вдасться так закрутити. Можливо, ці Воче з Лондона, про яких мені розповіла місіс Денверз, зможуть зробити все, що треба. Я надішлю їм свої мірки, замальовку портрета й накажу точно її скопіювати.
Яке ж полегшення, що я нарешті все вирішила! Аж від серця відлягло. Я почала ледь не з нетерпінням чекати на бал. Зрештою, може, мені вдасться насолодитись ним так само, як і юній Клеріс.
Я написала кравцям уранці, доклавши до листа замальовку портрета, й отримала відповідь, у якій вони запевнили, що матимуть за честь виконати моє вельми цінне для них замовлення, візьмуться за нього негайно й також зможуть зробити мені перуку.
Від захвату Клеріс ледь тримала себе в руках, і з наближенням величної дати мене теж починала охоплювати святкова лихоманка. Під вечір мали приїхати Джайлз і Беатріс, але більше, дякувати Богу, ніхто, хоча спершу й очікували, що на обід завітає купа гостей. Я уявляла, що на честь свята ми влаштуємо грандіозний прийом, проте Максим вирішив цього не робити. «Бал і так вимагатиме від нас достатньо зусиль», — мовив він, і я задумалась, чи зробив Максим це лише заради мене, а чи, як він і казав, юрба гостей справді наганяла на нього нудьгу. Я стільки чула про колишні прийоми в Мендерлеї, під час яких через тисняву люди вкладалися спати у ванних і на диванах. А тепер у цьому величезному будинку ми перебували самі, і єдиними нашими гістьми мали бути лише Беатріс і Джайлз.
У будинку запанувала атмосфера очікування. Прийшли робітники, щоб застелити в залі підлогу для танців, у головній вітальні пересунули деякі меблі, щоб можна було поставити під стінами довгі фуршетні столи. На терасі та в трояндовому саду повісили гірлянди, скрізь було видно, що відбуваються приготування до балу. Усюди працювали робітники з маєтку, і майже щодня Френк навідувався до нас на ланч. Слуги говорили лише про бал, а Фріс походжав із таким виглядом, немовби проведення всього вечора залежатиме виключно від нього. Роберт був доволі розгублений і весь час про щось забував — то не постелить до ланчу серветки, то не передасть овочі. Він завжди мав стривожений вираз обличчя, такий, як у людини, котра переймається, щоб не спізнитися на потяг. Собаки виглядали жалюгідно. Джеспер плентався залою, підібгавши хвоста, і кидався на всіх робітників, які траплялися йому на очі. Часом він стояв на терасі й дурнувато гавкав, а тоді щодуху мчав на інший кінець галявини й знавісніло жер траву. Місіс Денверз не нав’язувала свого товариства, утім я постійно відчувала її присутність. Її голос я чула у вітальні, коли робітники приходили розставляти столи, вона роздавала вказівки, коли стелили підлогу в залі. Куди б я не зайшла, вона завжди щойно була там; я помічала, як за дверима зникав краєчок її спідниці, або чула на сходах звук її кроків. Я ж почувалася нікчемою й ні до чого не здатною. Лише стояла без діла, плутаючись у всіх під ногами.
— Перепрошую, мадам, — чувся позаду голос, і повз мене проходив чоловік, він, вибачаючись, усміхався, несучи на спині два стільці, піт градом котився йому з чола.
— Вибачте, будь ласка, — казала я, хутко відходячи вбік, а тоді, щоб виправдати своє неробство, додавала: — Чи можу я вам допомогти? Можливо, віднести ці стільці до бібліотеки?
Чоловік виглядав збитим із пантелику.
— Мадам, місіс Денверз наказала віднести стільці в задню частину, щоб вони тут не заважали.
— О, — відказувала я, — так, звісно. Як нерозумно з мого боку! Несіть їх туди, куди сказала вона.
І я швидко йшла геть, бурмочучи щось про папір і олівець, які мені необхідно було знайти, у марній спробі змусити цього чоловіка думати, що я чимось зайнята; доволі здивований, він рушав залою далі, але я відчувала, що мені ні на мить не вдалося ввести його в оману.
Ранок великого дня видався туманним і хмарним, проте показники барометра були високі, і ми не переймалися. Туман — добра прикмета. Близько одинадцятої, як і передбачав Максим, розпогодилося й настав прекрасний спокійний літній день — на небі не було ні хмаринки. Цілий ранок садівники приносили в будинок квіти: останній білий бузок, великий люпин, п’ятифутові дельфінії, сотні троянд і всі види лілій.
Урешті-решт з’явилася місіс Денверз; тихо та спокійно вона вказувала садівникам, куди класти квіти, і власноруч, швидкими, спритними пальцями формувала букети й розставляла вази. Я захоплено спостерігала, як вона наповнювала вазу за вазою, самотужки переносячи їх із квіткової кімнати до головної вітальні й інших куточків будинку, розставляючи квіти в потрібній кількості, додаючи кольору там, де він був необхідний, лишаючи стіни голими там, де пасувала суворість.
Щоб не заважати, ми з Максимом пішли на ланч до холостяцької господи Френка, розташованої поряд із конторою. Між нами трьома запанувала щирість, нас охопив той радісний настрій, який трапляється в людей після похорону. Безглуздо жартували ні про що, але подумки переймалися лише тим, що мало розпочатися за кілька годин. Я почувалась майже так само, як того ранку, коли вийшла заміж. З’явилося те саме затамоване відчуття, що я зайшла надто далеко, аби мати змогу повернути назад.
Вечір потрібно було перетерпіти. Дякувати Богу, мосьє Воче надіслали мою сукню вчасно. Загорнута в папір, вона мала бездоганний вигляд. А перука виявилася справжнім шедевром. Я приміряла її після сніданку й була вражена метаморфозою. Вона зробила мене геть інакшою і дуже привабливою. Зовсім не схожою на себе. Набагато цікавішою, жвавішою і справжньою. Максим і Френк не припиняли запитувати мене про костюм.
— Ви мене не впізнаєте, — говорила я їм. — Ви обидва очам своїм не повірите!
— Ти ж не збираєшся вбратися клоуном, чи не так? — похмуро запитав Максим. — Це ж не буде якоюсь жахливою спробою нас розсмішити?
— Ні, нічого такого, — поважно проказала я.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ребекка» автора Дафна дю Мор’є на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „16“ на сторінці 9. Приємного читання.