Розділ «16»

— Не знаю, — нерішуче промовила я. — Узагалі-то я не проти.

— Звісно ж, місіс де Вінтер страшенно хочеться, щоб на її честь влаштували бал, — заторохтіла леді Кроуен. — Якій би дівчині цього не хотілось? Місіс де Вінтер, вам би так личив костюм дрезденської пастушки із волоссям, заправленим під великий трикутний капелюх!

Я уявила свої незграбні руки й ноги, похилі плечі. Гарна ж із мене вийшла б пастушка! Яка ж ця жінка дурепа! Не дивно, що ніхто з нею не погодився, і я подумки подякувала Френкові за те, що він знову втрутився в розмову.

— Насправді, Максиме, днями мене вже запитували: «Сподіваємось, буде яке-небудь святкування на честь нареченої, містере Кроулі? Хотілося б, щоб містер де Вінтер знову влаштував бал. Це для всіх було б неабиякою забавою». Я чув це від Таккера з нашої ферми, — додав Френк, звертаючись до леді Кроуен. — «Звісно, тутешнім мешканцям будь-які видовища до душі, — відказав я йому тоді. — Проте я не знаю. Містер де Вінтер мені нічого про це не говорив».

— От бачите! — переможно вигукнула леді Кроуен до всіх присутніх у вітальні. — Що я вам казала? Навіть ваші люди просять влаштувати бал. Якщо ви не переймаєтесь тим, чого хочеться нам, то, певно ж, вам не однаково, що на думці в них.

Максим досі поглядав на мене з-над запарника сповненим сумніву поглядом. Можливо, він думав, що бал буде для мене важким випробуванням і що через мою так добре відому йому сором’язливість я не зможу з цим упоратися. Мені не хотілося, щоб він так вважав. Я не хотіла, аби він думав, що я можу його підвести.

— Гадаю, це буде дуже весело, — мовила я.

Максим відвернувся і стенув плечима.

— У такому разі все вирішено, — проказав він. — Гаразд, Френку, вам доведеться розпочати приготування. Візьміть за помічницю місіс Денверз. Вона пам’ятає, як це робиться.

— То ця пречудова місіс Денверз досі вам прислуговує? — запитала леді Кроуен.

— Так, — коротко відповів Максим. — Іще тістечка? Чи ви вже допили чай? Тоді ходімо всі до саду!

Ми вийшли на терасу, усі обговорювали майбутній бал та зручні дати, і згодом — від чого мені надзвичайно полегшало — гості, які приїхали на автомобілях, вирішили, що їм час повертатися, а ті, хто прийшли пішки, полишили нас також, оскільки їх запропонували підвезти. Я повернулася до вітальні й випила ще одну чашку чаю, якою мені вдалося насолодитися по-справжньому, оскільки мене вже не обтяжувала присутність гостей; до кімнати зайшов Френк, удвох ми розкришили рештки булочок і з’їли їх, почуваючись змовниками.

Максим жбурляв Джесперові палички на галявині. Цікаво, чи всіх охоплює така радість, щойно від них їдуть гості? Спочатку ми взагалі не згадували про бал, і лише допивши свою чашку чаю й витерши липкі пальці серветкою, я запитала у Френка:

— Що ви насправді думаєте про цей маскарад?

Той повагався, краєм ока позираючи крізь вікно на Максима.

— Не знаю, — сказав він. — Максим наче не заперечував, чи не так?

— Навряд чи він міг вчинити інакше, — мовила я. — Яка ж ця леді Кроуен набридлива! Ви справді вважаєте, що всі довкола тільки те й роблять, що говорять і мріють про бал-маскарад у Мендерлеї?

— На мою думку, усі були б раді якому-небудь видовищу, — відповів Френк. — Знаєте, ми тут досить традиційно ставимося до таких речей. Чесно кажучи, не думаю, що леді Кроуен перебільшувала, коли казала, що на вашу честь варто влаштувати якесь святкування. Зрештою, місіс де Вінтер, ви — наречена.

Як помпезно й дурнувато це прозвучало! Як би мені хотілося, щоб Френк не завжди поводився настільки коректно!

— Я не наречена, — мовила я. — У мене не було навіть справжнього весілля. Ні білої сукні, ні флердоранжу, ні дружок. Я не хочу, щоб на мою честь влаштовували якісь дурнуваті танці.