Розділ «13»

Джеспер принюхувався до залізної драбини.

— Ходімо звідси! — сказала я. — Я не хочу йти за тобою.

Я рушила молом назад до берега. Хатина на окраїні гаю вже не здавалася такою непривітною й лиховісною, як раніше. Завдяки сонцю все змінилося. Сьогодні не було дощу, який стукотів би по даху. Я повільно підійшла берегом до будівлі. Зрештою, це була всього лишень хатина, в якій ніхто не жив. Не було чого боятися. Взагалі. Будь-яке місце видається сирим і зловісним, якщо там певний час ніхто не живе. Навіть нові дачі й будинки. До того ж тут влаштовували пікніки при світлі місяця… Відвідувачі, що приїздили на вихідні, ймовірно, приходили сюди, купалися, а тоді виходили на човні в море. Я постояла, дивлячись на занедбаний, порослий кропивою сад. Хтось має прийти й розчистити його. Хтось із садівників. Навіщо лишати його в такому стані? Я штовхнула маленьку хвіртку й наблизилась до дверей хатини. Вони виявилися напівпричиненими. Я ж була переконана, що минулого разу зачинила їх як слід. Джеспер загарчав, принюхуючись до порога.

— Джеспере, припини! — сказала я.

Він продовжував глибоко принюхуватись, пхаючи носа в щілину під дверима. Я розчахнула двері й зазирнула всередину. Там було дуже темно. Як і раніше. Нічого не змінилося. Павутиння досі висіло на такелажі моделей кораблів. Однак двері, що вели до сараю за кімнатою, виявились відчинені. Джеспер знову загарчав, і почувся звук, неначе щось упало. Пес знавісніло загавкав і, прошмигнувши в мене між ногами до кімнати, помчав до відчинених дверей сараю. Я рушила за ним, у мене швидко забилося серце, і я, вагаючись, зупинилася посеред кімнати.

— До мене, Джеспере! Не дуркуй! — гукнула я.

Пес завмер на порозі, все ще ошаленіло гавкаючи, в його голосі чулися істеричні нотки. Отже, там, у майстерні, щось було. І то був не щур. На щура він би кинувся.

— Джеспере, Джеспере! До мене! — сказала я.

Він не послухався. Я повільно підійшла до дверей.

— Тут хтось є? — запитала я.

Ніхто не відповів. Нахилившись до Джеспера, я взяла його за нашийник і зазирнула за двері. В кутку, притиснувшись до стіни, хтось сидів. З того, як він скорчився, було зрозуміло, що ця людина перелякалася ще більше, ніж я. Це був Бен. Він намагався сховатися за одним із вітрил.

— Що сталося? Вам щось потрібно? — запитала я.

Він недоумкувато кліпав очима, роззявивши рота.

— Я нічого не роблю, — мовив Бен.

— Тихо, Джеспере! — насварилася я на собаку, схопивши його рукою за морду, а тоді зняла пояс і прив’язала до нашийника замість повідка.

— Що вам потрібно, Бене? — запитала я, цього разу дещо сміливіше.

Той не відповідав. Лише дивився на мене своїми хитруватими очима дурника.

— Думаю, вам краще вийти, — мовила я. — Містер де Вінтер не любить, коли сюди хтось ходить.

Він незграбно звівся на ноги, крадькома усміхаючись і витираючи носа зворотним боком долоні. Іншу руку він тримав за спиною.

— Що там у вас, Бене? — запитала я.