Розділ «13»

— Дякую. Вона дуже гарна, — сказала я.

Почухавши вухо, Бен знову усміхнувся, він уже забув про свій страх.

— У вас очі янгола.

Доволі приголомшена, я знову поглянула на мушлю. Я не знала, що відповісти.

— Ви не така, як та інша, — сказав Бен.

— Що ви маєте на увазі? — перепитала я. — Яка інша?

Бен похитав головою. Його очі знову набули хитруватого виразу. Він приклав палець до носа.

— Вона була висока й чорнява. Нагадувала змію. Я бачив її тут на власні очі. Вона приходила вночі. Я бачив її.

Бен замовк, уважно дивлячись на мене. Я нічого йому не відказала.

— Я поглянув на неї один раз, і вона на мене накинулась. «Ти мене не знаєш, ясно? — сказала вона. — Ти ніколи мене тут не бачив і більше ніколи не побачиш. А якщо я впіймаю тебе, коли спостерігатимеш за мною у вікно, то здам тебе до притулку, — казала вона. — Тобі б це не сподобалося, чи не так? У притулку з людьми поводяться жорстоко», — говорила вона. «Я нічого не скажу, мем», — відповів я і торкнувся свого капелюха, ось як зараз. — Він смикнув свою зюйдвестку. — Її ж тепер нема? — з тривогою запитав він.

— Я не знаю, про кого ви говорите, — повільно проказала я, — ніхто не збирається здавати вас до притулку. На все добре, Бене.

Я розвернулася й рушила берегом до стежки, тягнучи за собою на поясі Джеспера. Бідолаха, звичайно ж, він був несповна розуму. Не розумів, що говорить. Навряд чи хтось міг погрожувати йому притулком. Максим казав, що він геть безвинний, і так само говорив Френк. Можливо, Бен якось почув, як його обговорювала його ж рідня, і цей спогад лишився з ним, наче страшний образ, що застряг у голові дитини. Він і думає, вочевидь, як дитина, щось йому подобається, щось ні. Він може знічев’я прив’язатися до людини, одного дня ставитиметься до неї дружньо, а наступного — сердитиметься на неї. Бен поставився до мене дружньо, бо я сказала, що він може лишити собі волосінь. Коли ж я зустріну його завтра, він може мене й не впізнати. Безглуздо звертати увагу на все, що каже недоумок. Я озирнулася через плече на бухту. Почався приплив, і під молом повільно вирувала вода. Бен зник за скелями. Берег знову спорожнів. Я бачила лише кам’яний димар хатини в просвіті між темними деревами. Зненацька мене охопило незрозуміле бажання бігти. Я потягнула Джеспера за повідок і, важко дихаючи, помчала крутою вузькою стежкою крізь гай, більше ні разу не озирнувшись. Я б не повернулася й не спустилася на берег до тієї хатини, навіть якби мені запропонували всі скарби на світі. Мені здавалося, нібито там, у порослому кропивою саду, хтось на мене чекав. Хтось, хто все бачив і чув.

Доки ми бігли, Джеспер гавкав. Він думав, що це якась нова гра. Все намагався вкусити пояс і порвати його. Раніше я й не помічала, як щільно тут росли дерева, їхнє коріння простягалося через стежку, мов мацаки, що були готові вхопити тебе за ногу. Треба це все порозчищати, думала я біжучи, хапаючи ротом повітря, Максим має наказати своїм робітникам це зробити. В існуванні цього підліска немає ні сенсу, ні краси. Сплетіння чагарників треба було вирізати, щоб на стежку могло потрапити світло. Тут було темно, надто темно. Цей голий евкаліпт, придушений кущами ожини, нагадував побілілу знебарвлену кінцівку скелета, під якою пробігав чорний, землистий, забруднений вічними дощами струмок, що тихо стікав униз до берега. На відміну від долини, тут не співали пташки. Тут панувала інакша тиша. Навіть біжучи стежкою й задихаючись, я чула шум моря, коли на берег накочувався приплив. Я зрозуміла, чому Максим не любив цієї стежки й бухти. Мені вони теж не сподобалися. Якою ж я була дурепою, що обрала цей шлях! Треба було лишатися в іншій бухті з білою галькою і повертатись додому Щасливою долиною.

Я зраділа, опинившись на галявині й побачивши у видолинку будинок, непорушний і надійний. Гай лишився позаду. Попрошу Роберта принести мені чай під каштан. Я зиркнула на годинник. Раніше, ніж я думала, ще не пробило й четвертої. Доведеться трохи зачекати. За звичаями Мендерлея, чай подавали не раніше, ніж о пів на п’яту. Добре, що у Фріса був вихідний. Роберт не перетворюватиме чаювання в саду на виставу. Доки я йшла галявиною, мені впав у око якийсь металевий відблиск за зеленню рододендронів біля повороту алеї. Я приставила долоню до лоба, щоб роздивитися, що то таке. Було схоже на радіатор автомобіля. Можливо, хтось завітав у гості. Проте гості під’їхали б до будинку, вони не лишали б машину, ховаючи її за поворотом алеї біля кущів так, щоб не було видно з дому. Я підійшла трохи ближче. Так, це був автомобіль. Тепер я бачила крила й капот. Що за дивина! Зазвичай гості ніколи так не робили. А торговці під’їжджали з чорного ходу біля старих стаєнь і гаража. Це не була машина Френка. Я добре знала його «морріс». Це був довгий низький спортивний автомобіль. Я поміркувала, як мені ліпше зробити. Якщо це були гості, то Роберт провів їх до бібліотеки або головної вітальні. З вітальні вони зможуть помітити мене, коли я перетинатиму галявину. Мені не хотілося постати перед гістьми в такому одязі. Доведеться запропонувати їм залишитися на чай. Вагаючись, я затрималася на краю галявини. Без жодної на те причини, а можливо, через те, що в якусь мить на склі зблиснуло сонячне світло, я поглянула на будинок, і щойно це зробила, як зі здивуванням помітила, що одні з віконниць у західному крилі відчинені. Біля вікна хтось стояв. Чоловік. Раптом він, вочевидь, помітив мене, оскільки різко відступив назад, а постать, яка стояла позаду нього, простягла руку й зачинила віконниці.

Це була рука місіс Денверз. Я впізнала чорний рукав. На мить я подумала, що, може, сьогодні відкритий день і вона показує кімнати відвідувачам. Однак цього не могло бути, адже цим завжди займався Фріс, а його сьогодні не було. Крім того, кімнати західного крила відвідувачам ніколи не показували. Я й сама в них ще не була. Ні, сьогодні не відкритий день. Відвідувачі ніколи не приїздили в четвер. Можливо, це було пов’язано з ремонтними роботами в одній із кімнат. Втім мені видалося дивним, що чоловік, який визирав із вікна, щойно мене забачив, хутко сховався й віконниці одразу зачинили. Та ще й ця машина, яку поставили за рододендронами так, аби її не було видно з будинку. І все ж, це стосувалося лише місіс Денверз. Це була не моя справа. Якщо вона мала друзів, яких водила в західне крило, це мене геть не обходило. Хоча, наскільки мені було відомо, раніше такого не траплялося. Дивувало й те, що це сталося саме того дня, коли Максима не було вдома.

Доволі невпевнено я рушила через галявину, розуміючи, що вони можуть досі спостерігати за мною крізь щілину в віконницях.

Я піднялася сходами й увійшла у великі головні двері до зали. Там не виявилося ні незнайомого капелюха, ні тростини, ні візитки на таці. Вочевидь, це був неформальний візит. Що ж, мене це не обходить. Я пішла до квіткової кімнати та помила в раковині руки, щоб не підніматися нагору. Було б незручно перестріти їх на сходах чи ще десь. Я згадала, що перед ланчем лишила своє в’язання в ранковій вітальні, і пройшла через головну вітальню, щоб його забрати. Вірний Джеспер поплівся за мною. Двері ранкової вітальні виявились відчиненими. І я зауважила, що мій кошик із в’язанням хтось переставив. Я лишила його на дивані, а тепер він стояв за подушкою. Зі сліду на оббивці дивана було видно, що на те місце, де був кошик, хтось сідав. Хтось нещодавно туди примостився й прибрав моє в’язання, бо воно йому заважало. Крісло біля письмового столу теж пересунули. Схоже було на те, що за нашої з Максимом відсутності місіс Денверз приймала в ранковій вітальні власних гостей. Я відчула себе досить незручно. Краще б я цього не знала. Джеспер понюхав під диваном і замахав хвостом. У будь-якому разі, в нього гість не викликав недовіри. Я взяла свій кошик із в’язанням і вийшла з кімнати. Щойно я це зробила, двері у великій головній вітальні, які вели до кам’яного коридору й службових приміщень, відчинилися, і я почула голоси. Я знову шмигнула до ранкової вітальні, і саме вчасно. Мене не помітили. Я зачекала за дверима, насуплено поглядаючи на Джеспера, який, висолопивши язика та вимахуючи хвостом, стояв на порозі й не зводив з мене очей. Цей маленький супостат міг мене виказати. Затримавши дихання, я завмерла на місці.

Після цього почувся голос місіс Денверз:

— Думаю, вона пішла до бібліотеки. Чомусь повернулася раніше. Якщо вона в бібліотеці, ви зможете пройти залою непоміченим. Зачекайте тут, доки я сходжу й перевірю.

Я зрозуміла, що вони говорять про мене. Мені ще ніколи не було так незручно. В усьому цьому відчувалася якась таємничість. І я не хотіла впіймати місіс Денверз на гарячому. Раптом Джеспер різко повернув голову до головної вітальні та, вимахуючи хвостом, підтюпцем побіг туди.