Розділ «13»

— Привіт, цуцику! — проказав чоловічий голос.

Джеспер радісно загавкав. Я в розпачі озирнулася довкола, шукаючи, де б сховатись. Звісно ж, намарне. А тоді кроки почулися геть поруч і до кімнати зайшов чоловік. Оскільки я стояла за дверима, спершу він мене не побачив, однак Джеспер, радісно гавкаючи, видав мою схованку.

Чоловік рвучко розвернувся й угледів мене. Мені ще ніколи не доводилося бачити когось таким здивованим. Неначе я була грабіжником, а він — господарем будинку.

— Перепрошую, — проказав незнайомець, оглядаючи мене з голови до ніг.

Це був великий огрядний чолов’яга, засмаглий, вродливий, проте його краса була доволі вульгарною. Він мав палкі блакитні очі, які зазвичай наводять на думку про пияцтво та розпусне життя. Його волосся було рудим, шкіра червонуватою. За кілька років він розжиріє, складки на його шиї звисатимуть із комірця. Його виказував рот, надто м’який, надто рожевий. Навіть на відстані я відчула в його подиху запах віскі. Він заусміхався. Таку усмішку він подарував би будь-якій жінці.

— Сподіваюсь, я вас не налякав, — мовив він.

Я вийшла з-за дверей, без сумніву, виглядаючи такою ж дурепою, якою й почувалася.

— Ні, звісно, ні, — відказала я. — Я почула голоси й не була впевнена, хто це. Сьогодні я не чекала гостей.

— Як прикро! — сердечно сказав чоловік. — З мого боку було дуже неввічливо ось так безцеремонно припхатися. Насправді я просто заскочив, щоб побачитися зі старою Денні. Вона моя давня подруга.

— О, звичайно, все гаразд, — запевнила його я.

— Мила стара Денні, — проказав він, — нехай благословить її Бог, вона так переймається, щоб нікому не докучати. Вона не хотіла вас турбувати.

— О, та нічого страшного, — відповіла я, спостерігаючи за Джеспером, який радісно стрибав і торкався лапами гостя.

— Цей старий пройда мене не забув, чи не так? — промовив чоловік. — Виріс і став такою жвавою тварюкою. А був геть малим, коли я бачив його востаннє. Проте він надто розжирів. Йому треба більше бігати.

— Я щойно водила його на довгу прогулянку, — сказала я.

— Справді? Ви — молодець! — похвалив незнайомець, продовжуючи пестити Джеспера й фамільярно мені усміхатися. А тоді дістав портсигар. — Пригоститесь?

— Я не курю, — відказала я.

— Невже? — Він узяв цигарку й запалив її.

Я ніколи не мала нічого проти куріння, проте мені видалася дивною така його поведінка в чужій кімнаті. Невже це не свідчило про погані манери? Прояв неввічливості щодо мене.

— Як поживає старий Макс? — поцікавився гість.

Мене здивував його тон. Він говорив так, наче вони добрі знайомі. Дивно було чути, що Максима називають Максом. Його ніхто так не називав.