Розділ «13»

— Ні, — сказала вона. — Ні, мабуть, ні. На все добре, містере Февелл.

Чоловік схопив її за руку та сердечно потрусив.

— До побачення, Денні, бережи себе. Ти завжди знаєш, як зі мною зв’язатись. Вельми радий був знову тебе бачити.

Він вийшов на алею, Джеспер витанцьовував у нього під ногами, і я поволі, досі почуваючись надзвичайно незручно, посунула слідом.

— Старий добрий Мендерлей, — проказав містер Февелл, підводячи погляд на вікна. — Не надто й змінився. Гадаю, про це дбає Денні. Дивовижна жінка, еге ж?

— Так, вона майстер своєї справи, — погодилась я.

— І що ви про все це думаєте? Як вам бути похованою в такому місці?

— Мені дуже подобається Мендерлей, — холодно відповіла я.

— Хіба ви не жили десь на півдні Франції, коли познайомилися з Максом? У Монте, чи не так? Я колись добре знав Монте.

— Так, я жила в Монте-Карло.

Нарешті ми підійшли до його машини. Зелена, спортивна, типова для її власника.

— Ну, як вона вам? — запитав містер Февелл.

— Дуже гарна, — ввічливо відповіла я.

— Проїдемось до брами? — запропонував він.

— Ні, мабуть, не варто, — відмовилась я. — Я досить стомлена.

— Ви вважаєте, що було б не надто добре, якби господиню Мендерлея побачили в одній машині з таким чоловіком, як я, так? — поцікавився він і, похитуючи головою, зареготав.

— О, ні, — сильно почервонівши, сказала я. — Ні, справді.

Він продовжував весело розглядати мене з ніг до голови неприємним фамільярним поглядом своїх блакитних очей. Я відчула себе шинкаркою.

— Ой, ну що ж, — мовив містер Февелл, — не варто нам збивати молоду з праведного шляху, чи не так, Джеспере? Це нікуди не годиться.

Він простягнув руку по свого кашкета та пару величезних автомобільних рукавиць. Пожбурив цигарку на алею.