Розділ «12»

Максим похмуро на мене подивився, запхнувши руки до кишень, похитуючись туди-сюди на підборах.

— Цікаво, чи не надто егоїстично я вчинив, одружившись із тобою.

Він проказав це повільно, задумливо.

Мені зробилося дуже холодно й досить недобре.

— Про що ти? — запитала я.

— Я не надто підхожа для тебе пара, чи не так? — відказав Максим. — Між нами надто велика різниця у віці. Тобі варто було почекати й вийти заміж за свого однолітка. А не за такого, як я, у кого вже половина життя позаду.

— Це безглуздо! — поспішно промовила я. — Ти ж знаєш, що вік для подружжя нічого не значить. Звісно ж, ми — гарна пара.

— Хіба? Не знаю, — відказав він.

Я стала колінами на кушетку біля вікна та обійняла його за плечі.

— Навіщо ти це мені кажеш? — запитала я. — Ти ж знаєш, що я кохаю тебе більше за все на світі. У мене ніколи не було нікого, крім тебе. Ти мій батько, мій брат і мій син. Усе це разом.

— Це моя провина, — сказав він, не слухаючи. — Я підштовхнув тебе до цього. Не дав тобі можливості все обдумати.

— Я й не хотіла нічого обдумувати. Іншого вибору не було. Максиме, ти не розумієш. Коли ти когось кохаєш…

— Ти щаслива тут? — запитав він, відвернувшись від мене й виглянувши у вікно. — Я іноді про це думаю. Ти схудла. Зблідла.

— Звісно, я щаслива, — відповіла я. — Я люблю Мендерлей. Я люблю сад, я все тут люблю. Я не проти їздити з візитами. Я лише сказала, що це стомлює. Якщо ти хочеш, я їздитиму з візитами щодня. Мені однаково, що робити. Я ні на мить не пошкодувала, що вийшла за тебе заміж, і тобі, звичайно ж, про це відомо.

З жахливим відсутнім виглядом він погладив мене по щоці, нахилився й поцілував у маківку.

— Бідне ягнятко, тобі тут не надто весело, так? Боюсь, зі мною дуже важко жити.

— Не важко, — палко відказала я, — з тобою легко, дуже легко. Набагато легше, ніж я собі думала. Я гадала, що бути одруженою жахливо, що чоловік питиме або лаятиметься, або бурчатиме, якщо тост за сніданком вийде недосмажений, та й сам буде геть непривабливий, можливо, смердітиме. Ти зовсім не такий.

— Дякувати Богу! Сподіваюсь, це так, — промовив Максим і усміхнувся.

Я скористалася цим, також усміхнулася, взяла його долоні й поцілувала їх.

— Як абсурдно говорити, що ми не пара, — сказала я. — Поглянути лишень, як ми сидимо тут щовечора: ти — з книжкою чи газетою, а я — з в’язанням. Мов дві чашки з чаєм. Мов двоє старих, що побралися багато-багато років тому. Звісно ж, ми — пара. Звісно ж, ми — щасливі. Ти говориш так, наче ми припустилися помилки? Ти ж насправді так не думаєш, Максиме? Ти ж знаєш, що наш шлюб удався, пречудово вдався?