Розділ «12»

— Хто змірює тебе поглядом?

— Всі, хто тут є. Всі.

— То й що, навіть якщо це так? Це робить їхнє життя цікавішим.

— Чому саме я мушу бути об’єктом їхнього зацікавлення й критики?

— Тому що життя в Мендерлеї — це єдине, що тут усіх цікавить.

— Якого ж їм заліпили ляпаса!

Максим не відповів. Він не відводив погляду від газети.

— Якого ж їм заліпили ляпаса! — повторила я. А тоді додала: — То ось чому ти зі мною одружився. Ти знав, що я нудна, тиха та недосвідчена, і тому про мене ніколи не ходитиме чуток.

Максим пожбурив газету на підлогу й підвівся з крісла.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

Його обличчя зробилося похмурим і дивним, а голос зазвучав грубо, це був узагалі не його голос.

— Я… я не знаю, — проказала я, притуляючись спиною до вікна, — нічого. Чому ти так на мене дивишся?

— Що тобі відомо про тутешні чутки? — запитав він.

— Нічого, — промовила я, злякавшись того, як він на мене дивився. — Я сказала це, лише щоб… лише щоб хоч щось сказати. Не дивись так на мене. Максиме, що я такого сказала? В чому річ?

— Хто з тобою говорив? — повільно промовив він.

— Ніхто. Взагалі ніхто.

— То чому ти сказала те, що сказала?

— Я ж кажу тобі — не знаю. Мені просто спало це на думку. Я була зла, сердита. Я справді ненавиджу їздити з візитами до цих людей. Нічого не можу з цим удіяти. А ти засуджуєш мене за те, що я соромлюся. Я нічого не мала на увазі. Справді, Максиме. Прошу, повір мені.

— Це були не найприємніші слова, чи не так? — промовив він.

— Так, — погодилась я. — Так, це було грубо, з ненависті.