Розділ «12»

І алебастрова ваза опинилася там, де стояла завжди, на столі за диваном…

Беатріс не забула своєї обіцянки з приводу весільного подарунка. Якось уранці прибув великий пакунок, такий величезний, що Роберт ледве його доніс. Я сиділа в ранковій вітальні, щойно дочитавши меню на день. Я завжди по- дитячому любила пакунки. Хвилюючись, розрізала стрічку й зірвала темно-коричневий папір. Там було щось схоже на книжки. Так і є. То виявились книжки. Чотири товстих томи «Історії живопису». На аркуші поштового паперу, вкладеному в перший том, було написано: «Сподіваюсь, це вам сподобається», — і підпис: «З любов’ю від Беатріс». Я уявила собі, як вона заходила до крамниці на Віґмор-стрит і купувала їх. Рвучко, доволі по-чоловічому озирнулася довкола. «Мені потрібен комплект книжок для людини, яка захоплюється мистецтвом», — сказала вона, і працівник крамниці відповів: «Так, мадам, пройдіть, будь ласка, сюди». Вона дещо підозріло обмацала пальцями томи. «Так, ціна прийнятна. Це весільний подарунок. Я хочу, щоб вони мали гарний вигляд. Вони всі про мистецтво?»

«Так, це класична робота на дану тему», — відповів працівник. І, певно, тоді Беатріс написала записку, оплатила чек і вказала адресу: «Місіс де Вінтер, Мендерлей».

Це було мило з її боку. В тому, що вона поїхала до крамниці в Лондоні й купила мені ці книжки, бо знала, що я захоплююся малюванням, було щось щире й зворушливе. Думаю, вона уявляла, як дощового дня я сиджу й захоплено розглядаю ілюстрації або, можливо, беру аркуш паперу для малювання, коробку з фарбами та змальовую яку-небудь із картин. Люба Беатріс. Раптом у мене виникло безглузде бажання розплакатися. Я зібрала важкі томи й оглянула ранкову вітальню, шукаючи місце, куди б їх поставити. В цій вишуканій, такій крихкій на вигляд кімнаті вони здавалися недоречними. Нехай, зрештою, тепер це моя кімната. Я поставила їх у ряд на письмовому столі. Книжки небезпечно похитувалися, спираючись одна на одну. Я відступила назад, щоб подивитися, як це виглядає. Мабуть, я відійшла надто швидко й порушила їх рівновагу. В будь-якому разі, передній том завалився, а за ним з’їхала й решта.

Вони перекинули маленького порцелянового купідона — до цього на столі стояв лише він, якщо не брати до уваги підсвічників. Він упав на підлогу, вдарившись об кошик для паперів, і розбився на друзки. Я похапцем зиркнула на двері, мов шкодлива дитина. Ставши на коліна, згребла шматки статуетки в долоню. Знайшла конверт і поклала їх туди. Сховала конверт у глибині однієї з шухляд письмового столу. Після цього віднесла книжки до бібліотеки й підшукала для них місце на полицях.

Максим розсміявся, коли я з гордістю показала йому книжки.

— Люба моя Бі, — сказав він, — вочевидь, ти справила на неї враження. Вона ж узагалі не розгортає книжок, якщо має змогу цього уникнути.

— Беатріс не казала чогось про… ну… про те, якої вона про мене думки? — запитала я.

— Коли приїздила на ланч? Ні, здається, ні.

— Я подумала, може, вона потім писала чи щось таке.

— Ми з Беатріс не листуємось, доки в нашій родині не стається яка-небудь важлива подія. Писати листи — це трата часу, — проказав Максим.

Схоже, я не була важливою подією. Втім, якби я була на місці Беатріс, мала би брата і той одружився б, невже я не сказала б хоч щось, не висловила б своєї думки, не написала би пари слів? Хіба що його дружина мені не сподобалася б або я думала, що вона йому не пара. Тоді, звісно, все було б інакше. Однак Беатріс завдала собі клопоту з’їздити в Лондон і купити мені книжки. Вона б не зробила цього, якби відчувала до мене неприязнь.

Пам’ятаю, як наступного дня, після ланчу, принісши до бібліотеки каву, Фріс на мить затримався, зупинившись за кріслом Максима, і запитав:

— Можна з вами поговорити, сер?

Максим відвів погляд від газети.

— Так, Фрісе, у чому річ? — доволі здивовано поцікавився він. Обличчя Фріса було заклякле й серйозне, він міцно стискав губи. Мені одразу ж подумалось, що в нього померла дружина.

— Річ у Роберті, сер. Між ним і місіс Денверз виникло невеличке непорозуміння. Роберт дуже засмучений.

— О Боже! — сказав Максим, скорчивши мені гримасу. Я ж нахилилася, щоб попестити Джеспера, як звикла робити, коли ніяковіла.

— Так, сер. Виявляється, місіс Денверз звинуватила Роберта в привласненні цінної речі з ранкової вітальні. В обов’язки Роберта входить приносити до ранкової вітальні свіжі квіти й розставляти вази. Цього ранку місіс Денверз зайшла туди після того, як квіти було розставлено, і помітила, що одна дорога річ зникла. Вона зауважила, що вчора та була на місці. Місіс Денверз звинуватила Роберта в тому, що він або вкрав цю річ, або ж розбив її і приховує цей факт. Роберт категорично заперечив обидва звинувачення і прийшов до мене ледь не в сльозах, сер. Ви могли помітити, що за ланчем він був сам не свій.

— Я здивувався, коли Роберт подав мені котлети, не поставивши тарілки, — пробурмотів Максим. — Не знав, що він такий вразливий. Що ж, припускаю, це зробив хтось інший. Можливо, одна з покоївок.